Час великої гри. Фантоми 2079 року
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Час великої гри. Фантоми 2079 року». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
Хоча знав відповідь.
Перед тим, як відпустити його в наркотичний порятунок короткого сну безсоння принесло ще одну муку: Божена сумно дивилася на нього, наче питаючи, чому він оголосив її мертвою, чому поклав усю вину на неї, вбиваючи в собі безжально пам'ять про щастя, яке спізнав з нею. Щоб уникнути її докірливого погляду він притиснувся до сплячої Олі і почав пестити — його рука тихо поповзла з її грудей униз, де були зімкнуті її ноги, чим викликав невдоволене бурмотіння дружини, але потім Оля, не прокидаючись, дозволила йому увійти в себе, і він, відчувши тихе щастя, не затьмарене жодними спогадами і пошуками відповідей, залишився в ній до самого ранку.
Прокинувшись, не зрозумівши, що сталося, і не роблячи спроб перервати близькість, не повертаючись — він обіймав її ззаду — Оля прошепотіла, що їй наснилися яскраве сонячне світло, зелена трава і якісь квіти, що плавали на воді. І сказала, що їй подобається їхня нова квартира, вже тепла, не така холодна і сира, і заплакала, згадавши про вибух, від страху за Гайдука, за себе і за їхню майбутню дитину.
43
Гайдук стояв, обхопивши Олю ззаду і притискаючись до неї, наче вночі, але тепер їх зусібіч щільно оточував натовп — ворухнутися не можна було. Ззаду спину Гайдука прикривав Микита, зліва стояв Невінчаний, ще кілька офіцерів РОК утворили щільне кільце довкола генерал–полковника та його дружини. Вони стояли на Софійському майдані, спиною до пам'ятника Богдану Хмельницькому у кількох метрах від трибуни, на яку був перетворений жовтий двоповерховий екскурсійний автобус; на його даху ледве вмістилася невеличка група людей, які змінювали один одного перед мікрофоном і радісно піднімали вгору руки, коли натовп вітав їхні слова, — хоча це не було безтямне ревище колишніх мітингів, коли здорові і безтурботні люди кричали, свистіли й аплодували невідомо чому але робили це голосно і радісно. Сьогодні кволий натовп блідих людей, змучених війною і темрявою, голодом і хворобами, вітав нових вождів тихими, схожими скоріше на стогін, вигуками надії та мольби про виживання. Збоку від жовтого автобуса на тимчасових підмостках стояло духовенство на чолі з митрополитом Ізидором (патріарх Київський і всієї України–Руси Мстислав Четвертий напередодні послизнувся у ванній кімнаті й зламав кульшовий суглоб) — всі у святкових, золотисто–рожевих і зелено–золотих ризах; поряд у великій міховій шапці, що нагадала Гайдуку Фрідмана, стояв ребе Мендель, дальній родич майора Давида Бейліна. Намагалися знайти у київській мечеті Ар–Рахма мусульманського імама і запросити на урочистість, але сусіди розповіли, що негайно після Великого Вибуху до мечеті прийшли якісь невідомі люди і вбили імама. Незважаючи на назву мечеті — «Милосердя».
На протилежному кінці майдану у скверику навпроти пам'ятника Хмельницькому рідновіри спорудили ідол Перуна. Величезна п'ятнадцятиметрова постать бога війни, вирізьблена з дуба, вражала уяву: могутній воїн з срібно–чорним алюмінієвим волоссям та гаряче–рудою бородою з мідного дроту (Гайдуку розповіли, що вдень і вночі добровольці несуть варту щоб постать не пограбували мисливці за металобрухтом) гнівно підняв десницю з титановим триметровим мечем–громовідводом; був у важкій залізній кольчузі, тримав лівицею крутий ріг керамічного тура, що коричневою п'ятиметровою горою виблискував біля ніг старослов'янського бога. Група молодих рідновірів у білих одіяннях стояла на дерев'яних лавках, споруджених навколо Перуна, перед яким вже палав жертовний вогонь. Не відомо тільки було, кого збиралися спалити на тому вогні.
До мікрофона підійшов Василь Воля — і тепер на його обличчі, крім виразу скорботи і рішучості, з'явилася нова тріумфальна усмішка. «Дивовижна людина, незбагненна, — подумав Гайдук. — Цей Капран–Воля цілком побудований з патетики, на відміну від інших людей, що складаються з білків та ДНК. Патетика — будівельний матеріал, джерело енергії Волі, його зброя, і треба визнати, що зброя ця потужна. Мабуть, патетика є необхідним елементом, потрібним людському організму наче це рідкісний вітамін, що його багатьом не вистачає».