Піти й не повернутися

Але як же бути йому тепер, коли неможливо і вбити? Він міг тільки вбити себе. Як би він не втішав себе, та й Пивоварова, як би не спонукав себе до діяння, він не міг не розуміти простої істини, що з простреленими грудьми він не воїн.

Тоді що ж — тихо померти в цій лазні? Ні, тільки не це! Це жахливо, огидно, по суті, підло щодо себе і щодо цього бійця, котрого він також прирікав на загибель, щодо всіх своїх. Поки живий, цього він собі не дозволить.

Він злякався навіть цієї безглуздої думки і прокинувся з короткого забуття. Треба щось придумати, щось зробити, можливо, зробити негайно, не гаючи жодної хвилини життя, бо потім може бути пізно…

Гарячково розмірковуючи, він довго, болісно перебирав усі можливі варіанти для порятунку і не знаходив нічого. Тоді знову настала знемога, байдужість, готовність терпляче чекати до ночі. «Прокляте село, — скільки вже разів повторяв собі, — воно його знищило. І треба ж було так недоречно натрапити на того фріца, який зчинив галас, устряти в перестрілку, схопити кулю в груди… Але все-таки щось там є. Цей спокій німців у темряві, їхня затаєність, безсумнівно, були штучні, підтримувані суворою дисципліною, неможливі без твердої влади великого начальства. Знову ж антени… Очевидно, там розмістився якийсь великий, може, навіть армійський штаб, бо в глибокому тилу маленького штабу не буде. Як до речі було б розгромити його! Але як ти його розгромиш? Літаки тепер не літають, а встановиться погода — тоді шукай вітра в полі, як оцю триклятущу базу боєприпасів».

Йому не щастило з самого початку, а в кінці — тим більше. Коли б не це поранення, яке, власне кажучи, погубило його, він би, напевно, щось придумав. Можна було б улаштувати засаду, взяти «язика»… А тепер як візьмеш? Тепер його самого можна узяти замість «язика», тільки що користі від нього буде мало. А втім, поки він живий і в нього є граната, якої вистачить для обох і для цієї от лазні, — його ворог не візьме. Певно, на гранату зараз уся надія.

Та минав час, а їх ніхто не турбував у цій тісній і темній схованці на відшибі од села. Пивоваров тепер більше стояв за простінком, коментуючи зрідка те, що вдавалося побачити крізь щілину. Та ось він стих, мабуть, нічого особливого там не було видно, і лейтенант раптом тихо запитав:

— У тебе мати є?

Певно, це було дивне в їхньому становищі запитання, і Пивоваров не зрозумів.

— Га? Що ви сказали?

— Мати в тебе є?

— Є, аякже.

— І батько?

— Ні, батька немає.

— Що, помер?

— Та так, — непевно відказав Пивоваров. — З матір'ю жили. Коли б вона знала, як нам тут! Ото було б страху!..

— Хороша мама?

— Авжеж, — просто підтвердив боєць. — Я ж у неї один. Бувало, все для мене.

— Звідки родом?

— Я? З-під Пскова. Є таке містечко Порхов, може, чули? Там жив. Мама в школі вчителювала.

— Кажеш, жаліла?

— Ну. Ще й як! Просто смішно було. З хлопцями коли побешкетую — трагедія. Сніданок не доїм — трагедія. А коли вже захворію — ого! Усіх лікарів поставить на ноги, тиждень ліками годуватиме. Смішно було… А тепер — не смішно.