Овернський клірик

Коридор вів далі, ліворуч і праворуч темніли ніші, але ми вже не заглядали туди. Царство смерті… Раптом я подумав, що десь тут може лежати брат Умберто Лючані, посланець Його Високопреосвященства. Але ні хреста, ні напису ми більше не побачили.

Зненацька смолоскипи висвітили чорне провалля в одній зі стін. Прохід — високий, нерівний. Над ним — залишки напису, але літери виявилися ретельно затертими. Ансельм насупився й обережно ступнув у темряву. Ми з П’єром пішли за ним, тримаючи смолоскипи вище.

Сходинка, друга… Невеличкі сходи вели до печери, схожої на порожнє яйце. Високе склепіння йшло кудись угору, на рівних стінах — уже звичні сліди зубила, а внизу…

— Господи! — П’єр відсахнувся. — Кров Христова! Та що ж це?

Бідолаха вимовив це «лангод’уї» з дикою нормандською вимовою, але докоряти йому за це не випадало. Я й сам насилу стримався, щоби не висловитися овернською.

Кістки — озеро, море кісток… Нерівні жовті купи тяглися, скільки сягало око. Скільки тут їх? Сотні? Тисячі? «Їх» — не людей.

— Ого… — Ансельм нахилився, розглядаючи величезний, удвічі більший за людський, череп. — Оце вже пахне вогнищем.

Череп і справді був застрашливий — гігантські ікла, величезні очниці, низьке скошене чоло. А поруч те, що залишилося від рук і ніг, — точніше — лап. Демони — родичі того, котрий звів знайомство з нами.

— А гарні! — італієць нервово розсміявся. — І що тепер, отче Гільйоме?

Я не відповів — просто не знав, що сказати. Зависла мовчанка, яку порушувало тільки П’єрове бурмотіння, — нормандець читав молитву. Я озирнувся — Анжела стояла на порозі, й не відриваючи очей, дивилася на страшну картину.

— Амінь, — я перехрестився. — Хай хоч хто ви були, спочивайте з миром. Ходімо.

Тепер ми йшли мовчки, навіть не помітивши, як зникли ніші по боках коридору, як спуск змінився підйомом, а звідкілясь згори потягло свіжим повітрям. Нарешті я зупинився.

— Анжело, що там попереду?

Дівчина пересмикнула плечима:

— Ще одна зала. І вихід на поверхню.

— То ти тут бувати… бувала? — до П’єра щось почало доходити. Анжела не відповіла, й ми пішли далі. Підйом став помітнішим, і ось під ногами замість рівної підлоги з’явилися сходи.

— Стійте! — Ансельм махнув рукою й швидко зійшов нагору. За хвилину в темряві блимнуло світло смолоскипа:

— Піднімайтеся! Тут тихо.

Нагорі справді було тихо. Невеличка зала, підлогу якої було засипано камінням — старим, укритим порохом, та іншим, принесеним сюди зовсім недавно. Більше нічого тут не виявилося. Смолоскипи майже догоріли, і я наказав залишити лише один.

Шукати тут нема чого — прохід темнів просто перед нами. Щоправда, праворуч я помітив якусь нішу, але туди заглядати явно не мало сенсу.

— Відпочинемо, — вирішив я. — Брате Петре, діставайте сухарі.

Розмовляти не хотілося, навіть невгамовний Ансельм притих. Побачене вже не здавалося чимось страшним, подив змінився зовсім іншим почуттям— сумом і зосередженістю, як це зазвичай буває, коли повертаєшся з кладовища. Так, дерґи були.