Овернський клірик
- Автор: Валентинов Андрей
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-47-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Овернський клірик». Краткое содержание книги:
Розв'язка роману «Овернський клірик» здатна здивувати навіть завзятих любителів фантастики, бо віртуозно виписаний містично-детективний сюжет історик за фахом Андрій Валентинов майстерно доповнив історичним тлом. Тож можемо вас запевнити — ця безпрограшна комбінація безсумнівно припаде до смаку кожному, хто тримає в руках цю книгу!
Три наші вервечки, зв’язані разом, виявилися цілком придатними для того, щоб допомогти перебратися через завал не лише мені й Анжелі, але й не надто спритному в таких справах нормандцю. Перш ніж вирушити в цю небезпечну путь, завбачливий П’єр наламав сухих соснових гілок, щоб не блукати в темряві. Відразу ж за завалом, куди ще проникало кволе денне світло, ми знову підперезалися й запалили смолоскип. Ансельм пішов попереду, ми з Анжелою — за ним, а П’єр у ар’єргарді. Перед тим, як виступити, нормандець наполіг на тому, щоб прочитати молитву Святого Бенедикта. Прочитав він її сам — уголос і без помилок.
…Широкий, рівний коридор. Мерехтливе світло смолоскипа падало на гладенькі, немовби лаковані стіни. Не втримавшись, я торкнувся рукою. Так, стіни колись полірували. Я прикинув розміри проходу й похитав головою. Навіть демонам довелося б попрацювати не один тиждень.
Двічі ліворуч і праворуч траплялися бічні проходи, але їхні склепіння були значно нижчими — очевидно, ми йшли головною дорогою. Підлога здавалася чистою, та кілька разів я помічав невеликі камені, явно принесені з поверхні. Поступово прохід став похилим — ми почали спускатися вглиб, у надра гори.
— Що там? — шепнув я Анжелі, але дівчина лише помотала головою. Я зрозумів — їй страшно. Мені самому було не по собі, але в моєму житті бували походи й небезпечніші.
Хоча б ущелина під Мосулом, де нас зустріла засідка з молодців атабека. Отам можна було й злякатися…
Спуск ставав дедалі крутішим. Ліворуч зустрівся ще один бічний коридор. Раптом Ансельм зупинився:
— Шум! Ви чуєте?
Слух у хлопця чудовий — за кілька кроків я й сам почав розрізняти невиразні звуки, які долинали звідкись із темряви. Я знову повернувся до Анжели:
— Вода, — тихо проказала вона. — Лише вода.
Невдовзі я зрозумів, — так і є. Десь попереду шумів потік. Підземні річки часто зустрічаються в печерах, але цю печеру створено не Богом…
Раптом Ансельм скрикнув і пом’янув таке, чого ченці зазвичай не споминають.
Світло смолоскипа блимнуло.
— Сходи! Тут, здається…
Він не договорив, але я вже зрозумів. Коридор скінчився. Попереду були широкі сходи, що вели донизу.
— Ого! — італієць швидко збіг по сходинках і присвиснув:
— Оце так!
«Оце» справді виявилося гідним уваги.
Склепіння круто йшло вгору, стіни розступалися, зникаючи в мороці. Зала — величезна, кругла, вимощена рівними чотирикутними плитами. Шум води став голоснішим.
— Смолоскипи!
Брат Петро постарався не даремно. Чотири смолоскипи змусили пітьму відступити, й подив наш лише посилилося. Зала була справді величезною — в багато разів більшою за новий собор Сен-Дені, Ліворуч, біля протилежної стіни, з каміння вибивався потужний потік і з шумом падав у великий круглий колодязь.
Над водостоком колись було вирізьблене в камені зображення, та чиїсь руки постаралися й тут, знищивши все. Ці ж руки пройшлися по стінах, залишивши скрізь сліди зубила.
Зала виявилася цілковито порожньою, якщо не враховувати того, що було в центрі.
Спочатку я ніяк не міг зрозуміти, що це. Велике, кругле, із цільного каменю…
— Стіл! — збагнув Ансельм. — Кров Христова, стіл!
Ми підійшли ближче. Хлопець не помилився. Це справді був стіл — рівний, полірований, із широкими кріслами навколо, теж із цільного каменю. Посеред столу чиїсь руки вибили хрест — нерівний, незвичної форми.
— Одне, два… чотири, — італієць взявся обходити навколо дивну споруду. — Десять… Отче Гільйоме! Дванадцять крісел! Це ж…
— Круглий Стіл, — посміхнувся я. — Залишається зачекати на месіра Артура.
— Але ж… Лоґри! Отче Гільйоме, пам’ятаєте?
Я, звісно ж, пам’ятав.
— Брате Ансельме! Захоплююся вашою фантазією. Зазирніть під стіл, там часом не лежить Ескалібур?
— А хто такі ці… лоґри? — поцікавився П’єр. — Вони що, гноми?
— Зважаючи на крісла, ні, — італієць ніяк не реагував на мої слова, але під стіл таки зазирнув. — Лоґри, брате Петре, це ті, ким правив Артур.
— А хто такий Артур?
Увесь цей час Анжела стояла мовчки, і я ніяк не міг зрозуміти, чого вона боїться, У залі нічого страшного немає, і навіть Його Високопреосвященство Джованні Орсіні не знайшов би тут нічого гідного осуду. Хрест — і той був.
— Тут колись теж жили лоґри, — збуджено заговорив Ансельм, нашвидку пояснивши братові Петру, хто такий Артур. — Напевно, в кожного лоґрського короля був свій Круглий Стіл. Пам’ятаєте, отче Гільйоме, сеньйор Гуго згадав якийсь Орден Лоґрів?
Я кивнув — фантазії італійця несподівано здалися не такими вже й неможливими.