Овернський клірик
- Автор: Валентинов Андрей
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-47-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Овернський клірик». Краткое содержание книги:
Розв'язка роману «Овернський клірик» здатна здивувати навіть завзятих любителів фантастики, бо віртуозно виписаний містично-детективний сюжет історик за фахом Андрій Валентинов майстерно доповнив історичним тлом. Тож можемо вас запевнити — ця безпрограшна комбінація безсумнівно припаде до смаку кожному, хто тримає в руках цю книгу!
— І ти думаєш, брате Ансельме, що д’Еконсбефи не даремно переїхали сюди?
— Ну, звісно ж! Тут має бути ще щось…
Ансельм ще раз обійшов стіл, потім рушив до найближчої стіни.
— Треба обійти залу навкруги! Треба… Ого, тут прохід!
— Тут теж коридор є, — повідомив нормандець, обстежуючи іншу стіну. — Але його хтось завалити.
Усього в залі виявилося чотири входи. Два було завалено. Вільними залишилися той, яким ми прийшли, й інший, ліворуч від джерела. Ансельм нетерпляче зазирнув у темряву.
— Стійте! — раптом скрикнула Анжела. — Не треба туди! Будь ласка!
— Але чому? — італієць тупнув ногою з нетерплячки. — Анжело… Тобто, дочко моя, поясни!
— Там… мертві. Мертві! — слова пролунали глухо й моторошно.
V
Тепер ми йшли повільно, намагаючись не відставати один від одного. Анжела взяла мене за руку, і я відчув, як її б’ють дрижаки.
П’єр голосно сопів, тримаючи напоготові вірну «ґирлиґу», але спочатку нічого особливого не відбувалося. Коридор здавався рівним, чистим, із такими, як і раніше, полірованими стінами.
— Є! — Ансельмів голос пролунав несподівано й різко. — Дивіться!
Смолоскипи освітили низьку довгасту нішу. Анжела охнула, П’єр насупив брови й перехрестився. Мрець. Вискалений череп, жовті кістки розпалися. Він лежав тут давно — дуже давно.
— А хреста ж то немає, — раптом гмикнув Ансельм. — Ай-ай-ай!
Так, хреста не було. Ні тут, ні в сусідніх нішах, які тяглися тепер обабіч коридору.
Мерці… Кістяки, що розсипалися на порох.
— Я бачив таке, отче Гільйоме, — страшний коридор, схоже, лише схвилював італійця. — У римських катакомбах! Там є місця, де поховано язичників. Там теж немає хрестів.
Коридор вів далі — довгі ряди ніш, заповнені тліном. Подекуди не збереглося навіть кісток, лише купки безформного пороху.
— Дуже старі, — бурмотів Ансельм. — Але це люди, отче Гільйоме. Люди, а не демони!
Незабаром очі вже перестали реагувати на те, що було в нішах. Напевно, тут ховали багато сторіч. Старий забутий цвинтар.
Я відчув мимовільну полегкість і водночас — розчарування. У лігвиську демонів усе виявилося надто звичним.
Зненацька Анжелина рука сіпнулася. Я мимохіть зупинився, й відразу почув здивований голос італійця:
— Отче Гільйоме! Сюди!
Ніша — така сама, як і решта. Але на гладенькій стіні чиїсь руки накреслили хрест.
Фарба ще не встигла обсипатися. Ансельм підніс смолоскип ближче й знову здивовано скрикнув — над нішею був напис. Нерівні чорні літери — звичайні, латинські.
— «По-кій-ся в ми-рі…» — прочитав П’єр і перехрестився. Ми вчинили так само. Я подивився на Анжелу — вона стояла, відвернувшись.
— Хто це, дочко моя?
— Ні… Не знаю… Не питайте!
Дівчина тремтіла. Я зрозумів — вона не скаже. Напевно знає — але мовчатиме.
Смолоскипи освітили нішу. Так, могила не була старою. На кістках ще збереглося чорне лоскуття того, що колись було шкірою.
Клапті тканини, довге рудувате волосся.
Жінка.
— Т-а-ак, — Ансельм уже отямився й, нахилившись, узявся роздивлятися страшну знахідку. — Іконка… Олив’яна, такі в кожному селі купити можна. Отче Гільйоме, а хреста ж немає!
Спочатку я не зрозумів, але потім збагнув. На покійниці я не побачив натільного хрестика. Іконка — грубе зображення якогось святого — лежала біля голови, на правій руці — щось, схоже на браслет. Хрестика не було.
— Руда… — бурмотів Ансельм. — Руда! Отче Гільйоме, та це ж…
— Жанна де Гарр.
Кілька хвилин ми мовчали, повільно приходячи до тями. Отже, зникла дівчина мертва. Мертва вже кілька років. Хтось сховав її труп у цьому підземеллі, подбавши про те, щоб у село повернулася самозванка.
Ансельм знову взявся розглядати нішу.
Анжела відійшла подалі й завмерла, відвернувшись до стіни. Хотілося розпитати її, але щось утримувало. Тепер я розумів, чому їй не хотілося спускатися в підземелля.
— Не бачу… — Ансельм схилився над черепом, потім почав розглядати кістки. — По-моєму, ушкоджень немає. Череп цілий.
— Так нічого не скажеш, — заперечив я. — Її могли вдарити ножем у серце.
— Так, звісно… — італієць випростався й простяг мені якусь річ. — От, браслет!
— Брате Ансельме! — П’єр злякано відсунувся. — Гріх це!
— Зараз покладемо на місце! — відмахнувся той. — Дивіться, отче Гільйоме!
Скляний браслет, темно-синій, з малюнком, виконаним білою фарбою. Якісь безглузді квіточки…
— Я запам’ятав. Покладіть.