Вулиця Червоних Троянд

Екран відеофона повільно згасав, знову вкриваючись матово-білим глянцем. Я вимкнув телевізор. Хащі щезли, перетворившись на звичайну стіну кімнати.

Брови професора лукаво зламалися.

— Чому ж не милуєшся «Трагедією в джунглях»? Адже зовсім недавно тобі це подобалося. І не тільки тобі. Он Жак з Ріо-де-Жанейро мало не влізе в телевізор. Та загалом проти телевізора я нічого не маю. Але до відеофона навіть не наближайся, увімкнеш — на екран пхатимуться всі підряд, кому треба і кому не треба. Забороняю! Що? Вже насупився? А, я ж забув… Поговориш з Єржі, поговориш. Через годину. Там у неї зараз шановний старійшина хірургів.

— А що, хіба?..

— Ніяких «хіба»! Другу операцію зроблено вдало, ти ж знаєш. Тепер для дівчинки треба виробити комплекс фізичних вправ, щоб рука зміцніла. А твоя… програма поки що залишається без змін. Спокій і ще раз спокій. Можеш потроху читати. Можеш думати. Дозволяю. Корисні думки ще нікому не зашкодили, навіть кіногероям з нам’ятими ребрами.

— Які ребра? Які ребра? — підхопився я. — Володимире Степановичу, слово честі… Не болить аніскілечки… Чому ви так довго тримаєте мене в ліжку? Погляньте, яка гарна погода, а я… навіть своїх хлопців ще не бачив.

— Отакої! Я його тримаю в ліжку… Не перебільшуй, друже, ліжко давно вже позаду. Ще трохи потерпи. Я і сам витурю тебе на вулицю. Не поспішай. Зате потім вибіжиш з кімнати прямісінько на волейбольний майданчик.

Скуйовдивши мені чуба, Володимир Степанович зник за дверима.

Крізь розчинене навстіж вікно в кімнату долинало спокійне дихання міста. Пахло квітами, що, немов барвистий килим, застилали дах сусіднього будинку. В блакиті, над дахами й терасами, беззвучно метеликами пурхали барвисті аеротаксі, на фюзеляжах, на крилах грайливо бавилися промені гарячого полудневого сонця.

Я замислився.

Перше повідомлення про «зелену пастку», передане по радіо з мало кому відомого суденця, прийняли безліч радіостанцій. Того ж дня вечірні газети принаймні десяти країн вийшли з разючими заголовками. Люди поставилися до сенсаційної звістки по-різному. Одні знизували плечима, гадаючи, що їм підкинуто нерозумний жарт якогось легковажного радіоаматора, іншим все це здалося новою витівкою бразільських або ж парагвайських журналістів. Та коли фотографії й кінокадри, зняті на місці подій, облетіли майже всі закутки Землі, тоді знялася справжня буря. А після того, як у пресі з’явилося кілька моїх слів з приводу контейнера, — чимало міст Латинської Америки та Сполучених Штатів охопила паніка.

В той час я вже повернувся додому. Багатомовні голоси дикторів та радіокоментаторів з ранку до ночі без кінця повторювали моє ім’я. Мої портрети друкували на сторінках газет та журналів. Щодня я бачив себе на екрані панорамного телевізора. Моє зображення красувалося навіть на пляшках з прохолодним напоєм виробу якоїсь венесуельської фірми.

Якісь меткі режисери з американців навіть зліпили телефільм, що називався «Трагедія в джунглях». Обірвавши першу передачу на тому, як мене живцем замуровують у скелю, вони скоро почали вистрілювати в ефір наступні серії: другу, третю, четверту, п’яту… Мені могли б позаздрити усі розбишаки з кінобойовиків минулого століття. Те, що було насправді, в телефільмі вилилось неймовірними картинами, від яких у глядачів, мабуть, волосся на голові ставало дибки. Позираючи на екран, професор Синиця спочатку лише розгублено кректав. Потім я все частіш перехоплював на собі насмішкуваті погляди Володимира Степановича. Та поступово поблажлива іронія зникла з професорового обличчя. Як тільки на екрані з блискавичною швидкістю починали мінятися кадри чергової серії «Трагедії», він похмуро кидав: «Трюкачі! Фальшивомонетники! Ні, вони не такі наївні, як це декому здається. Тут розрахунок з далеким прицілом…»