Танець недоумка

Мої пальці були якимись «латексними», наче на них уже не рукавичка, а вони самі перетворилися на протези… Ситуація доволі стрімко погіршувалася. Учора виявив, що «рукавичка» доходить до ліктя, а пальці стали такі нечутливі, що я міг би до крові колоти їх голкою й не відчути болю. Десь у глибині душі догоряла слабка надія, що це все ж таки затиснений нерв, і я не вперше подумав про необхідність піти до невропатолога й поставити в цих муках крапку. Але на візит досі не міг знайти часу. І я добре розумів причину.

Бо якщо це не нерв, то ти по вуха в лайні, хлопче.

Зараз я м’яв кисть лівою рукою, і вона здавалася мені огидним теплим протезом. Тому на похороні я майже не думав про загиблих. І навіть про кокон у кімнаті Окамури. Я думав про те, що відчував батько, коли в нього з’явилися перші симптоми. Цікаво, у нього теж німіла рука? Я ніколи не запитував. І ще подумалося: «А чи помічу я власну розумову деградацію? Звідки мені знати, раптом я вже зараз не здатен скласти IQ-тест навіть на посередній результат?».

Капелан провів три різні обряди відповідно до релігійних переконань загиблих. Я з подивом упізнав у ньому лисого хлопця, що його високий співучий голос ще три дні тому проголошував у підпільному клубі на складах «Нехай розпочнеться бій!». Тому в молитвах мені нав’язливо вчувався жорстокий сарказм, ніби відспівують гладіаторів, які програли, а ми всі — ті, кого запустять на ринг наступними. Треба поламати в собі щось, щоб стати досконалішим…

Я відшукав очима Ірму — вона стояла навпроти, низько схиливши голову й плечі, немов до її лоба й рук прив’язали якусь неймовірну вагу. Ось тобі й місія категорії «А»… «Вони ніколи не платять задурно», — так говорив Джохар? Безпечна місія в приватній військовій компанії — це взагалі маячня. І капрал Окамура максимально наочно продемонстрував цю істину…

Окремо стояло з десятеро дівчат, блідих, із постарілими обличчями — дружини. Я мимоволі уявив собі серед них Віру, і мене пересмикнуло. Дітей на похороні не було.

Заговорив комендант. Читав із папірця — щось стандартне й незграбне, як і він сам. Я не слухав. Думав, що ніколи не зможу зробити як прадід або дід. Або батько, якщо він і справді усвідомлено ступив через підвіконня. Не тому, що я такий шляхетний і не хочу завдавати страждань близьким, ні. Саме не зможу — занадто боюся смерті. Занадто люблю життя, щоб віддати його без боротьби. Навіть заради посмертної страховки Корпусу. Я раптом усвідомив, що досі не втратив надії. Чому я взагалі вирішив, що в мене буде така ж важка форма, як у батька! Адже тут є безліч чинників… Як біолог, я дуже специфічно сприймав таку категорію як Бог, мої уявлення про Нього назвала б єрессю будь-яка релігія, але в тому, що в цього світу є творець, — я був абсолютно переконаний саме як учений. Тож якщо припустити, що цей творець не кинув нас напризволяще, а хоча б трохи цікавиться нашим життям…