Танець недоумка
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-720-3
- Переводчик: Ростислав Мельників
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Танець недоумка». Краткое содержание книги:
Дивлячись на своє життя зі схилу пагорба, я обов’язково згадав би той випадок і сказав: «Цей ваш Гіль застряг у майбутньому. У майбутньому, де його віддали під трибунал, дружина відвернулася від нього, у колонії всі з’їхали з глузду через чорний пилок, а сам він — перетворився на недоумка, що танцює! Проте він, насправді, не в майбутньому. Він — у сьогоденні». На жаль, ніхто тоді не відвів мене вбік. Та й узагалі — увесь світ жив в уявному, статистично ймовірному майбутньому. Я був не гірший за інших. Просто з дуже високим відсотком можливих проблем.
Тож, зустрівшись зі скляним поглядом Вандлик, я відчув ірраціональне бажання втекти. Клянуся, якби це було можливо технічно, я б так і вчинив. Просто змився б від неї, не замислюючись про наслідки. Але дітися мені було нікуди. Добре, що вистачило витримки бодай на те, щоб не дати перелякові просочитися назовні. Я надав обличчю спокійного, трохи втомленого виразу чесної людини наприкінці робочого дня. І з млявою зацікавленістю подивився на неї, очікуючи, що Вандлик щось скаже. Але вона мовчала, і я не витримав:
— Каву будете?
— Без цукру, — кивнула вона. — І разом із сигаретою… Поговоримо надворі, не проти?
Було тихо. Табір, скільки сягало око, був порожній. Він наповниться людьми, які квапляться додому, лише за годину, а поки що нам ніхто не заважав.
— Я ось що хотіла, — почала було Вандлик і замовкла.
Вона подивилася собі під ноги, пожувала нижню губу і раптом, уся стрепенувшись, запитала:
— Ти віриш у збіги?
Я насторожився.
— Ну… Теорію ймовірності поки що ніхто не скасовував, і…
— А я — ні! Гілелю, я вірю в ланцюжки подій. Ось послухай. Позавчора один лейтенант приходить до мене настукати, що в таборі відбуваються бої…
Я стиснув зуби при слові «настукати», але промовчав.
— …а вже зранку в колонії стається перша за весь час надзвичайна подія: якийсь кретин убиває купу народу. І, виявляється, цей кретин брав участь у тих самих боях! До того ж саме напередодні візиту того лейтенанта. І ось, провадячи слідчі дії, я зустрічаю в казармі, де жив кретин, кого? Правильно, того лейтенанта! Разом із ним його подружка, і вони обоє не можуть доладно пояснити, що там робили. А коли я перевіряю, що кретин робив в останні два дні, виявляється, він їздив у рейд у компанії кого? Так! Того ж лейтенанта і його подружки! А вже ввечері — па-бам! — наступна надзвичайна подія: хтось убиває означеного кретина просто в палаті госпіталю!
Тут вона спрямувала на мене уважний погляд своїх майже білих очей, але я постарався, щоб на моєму обличчі не здригнувся жоден м’яз.
— Не чув, до речі? — Вандлик неначе намагалася проникнути поглядом усередину мого черепа. І було таке відчуття, що в неї виходить.
— Ні, — я мотнув головою. — Жах який…
— Ну, таке… — вона залпом допила каву. — І все це стається на планеті, де до цього навіть ногу собі ніхто не прострелив! Але найцікавіше — сьогодні вранці. Я беру відео з камер спостереження госпіталю, і — ого! — убивць було теж двоє! Один вищий, другий нижчий — просто як мої знайомі лейтенант і його подружка. Питання: збіг? Відповідь: ні-і! Це ланцюжок подій. Просто зв’язку між ланками поки що не видно. Але ти, Гілелю, — саме та людина, яка допоможе його роздивитися. Згоден?
— Та я б з радістю… — я удав, що нічого не розумію. — У рейди ми їздимо весь час. Хоч би кого зі службовців біороти ви взяли, раніше або пізніше знайдеться рейд, у який з ним їздили або я, або Ірма, або ми обоє. А щодо тих убивць, то якщо ви натякаєте на нас з Ірмою…
— Власне, — вона всміхнулася, і її дрібні зубки зблиснули в лезовому прорізі тонкого рота.
— …то будь-які два обрані навмання конкістадори, найвірогідніше, не будуть абсолютно однакові на зріст. Хтось виявиться вищий, хтось — нижчий, — серце стугоніло все швидше, і байдужий тон давався чимраз важче. — А що ж до причин нашого відвідування казарми, то ми про них учора вже говорили у вашому кабінеті. І додати мені нічого.
Останнє слово пролунало як «нітого», тому що пересохлий від хвилювання язик по-зрадницькому прилип до піднебіння.
— Заль, со нітого, — передражнила Вандлик і раптом зім’яла картонний стаканчик, підкинула його в повітря й разів вісім відбила носаком черевика. — Оп! Оп! Оп!