Віннету ІІ

— Я ж вам казав, — тріумфував Вірна Смерть, — але ви повірили не мені, старому другу команчів, а шахраєві, чиї вуста ніколи не кажуть правди. Коли я зустріну Білого Бобра, то розповім йому, як ви мене образили.

— Якщо наш білий брат хоче бачити Ойо-Колса, нехай їде з нами.

— Це неможливо. Мій кінь втомився і повинен відпочити до ранку, а воїни команчів ще сьогодні покинуть ці місця.

— Ні. Сонце вже йде відпочивати, а ми не їздимо вночі. Тому ми залишимося тут і вирушимо в дорогу тільки на світанку. Наш білий брат може поїхати з нами.

— Добре. Але я не один, зі мною четверо моїх товаришів.

— Білий Бобер зустріне їх як друзів. Наші білі брати дозволять нам провести ніч біля стін їхнього дому?

— Звичайно, — погодився мексиканець. — Я — друг червоношкірих воїнів, якщо вони приходять до мене з миром. І на знак нашої дружби я дарую вам бика. Посмажте його на вогнищі.

Цей подарунок справив на індіанців надзвичайне враження. Команчі остаточно повірили в нашу щирість і свою неправоту, їхні грізні до тієї миті обличчя відразу ж набули дружнього виразу. Навіть більше, вони намагалися на кожному кроці демонструвати нам знаки своєї уваги. Мабуть, не останню роль зіграв і авторитет Вірної Смерті серед індіанців. Вони справді ні до чого не доторкнулися у домі і добровільно, без нагадувань, вийшли назовні. Ми опустили вниз сходи і відчинили ворота, щоб показати червоношкірим, як ми їм довіряємо. І все ж господар поставив на даху двох озброєних слуг — береженого Бог береже.

Пастухи пригнали обіцяного бика, запалало багаття. Всі команчі зібралися біля вогню, у передчутті бенкету, покликали навіть вартових, які охороняли коней, і того червоношкірого невдаху, з яким я змагався у плаванні. Він уже отямився і повернувся на свій пост, але ще не мав можливості доповісти ватажкові про те, що трапилося. Тепер він щонайперше наблизився до вождя і почав розповідати, але так тихо, що ми, білі, не могли розібрати ні слова. Раптом його погляд зупинився на мені, і хоча на його розфарбованому обличчі не здригнувся жоден м’яз, я зрозумів, що червоношкірий упізнав мене. Він змахнув рукою, показуючи на мене, і викрикнув кілька невідомих мені слів, про зміст яких, однак, неважко було здогадатися. Ватажок команчів грізно насупився і попрямував до мене.

— Чи правда, що блідолиций, — із погрозою в голосі запитав він, — переправився через річку і напав на воїна команчів?

Я удав здивування, а Вірна Смерть поспішив втрутитися і суворо запитав індіанця, у чому він мене підозрює. Той переказав усе, що трапилося, але це тільки розвеселило старого вестмена.

— Для червоношкірих усі білі обличчя однакові. Думаю, син команчів зустрів якогось волоцюгу.

— Це був він, — упевнено заявив вартовий. — Я бачив його обличчя, коли він кинувся у воду і поплив на спині. Я запам’ятав його. На ньому був той самий одяг.