Віннету ІІ

— Зовсім ні! Навіть якщо тисячі команчів прийдуть сюди, то вилазити нагору вони однаково будуть змушені поодинці, і кожному доведеться заплатити за це життям. Зрештою, посланця вам також не вдасться відправити, бо щойно він вийде з-під захисту муру, я дістану його своєю кулею. Я — друг команчів, але ви прийшли як вороги, тож я поводитимуся з вами відповідно.

Весь час, поки Вірна Смерть сперечався з ватажком загону команчів, ми тримали нападників на прицілі. Дула наших рушниць, які були скеровані просто на них, охолодили бойовий запал червоношкірих, і вони вирішили знову порадитися. Однак і наше становище було далеко не блискучим. Вірна Смерть замислено почухав за вухом і сказав:

— Ми потрапили в дурнувату історію. Команчі від свого не відступляться, а якщо будемо опиратися, вони приведуть сюди ще кілька сотень головорізів, і я ламаного цента не дам за наші скальпи. Ніяк не зміркую, де б заховати апача, щоб вони його не знайшли.

— А може, винести його з дому? — запропонував я.

— Винести? — здивувався Вірна Смерть. — Ви часом не здуріли, сер? Команчі з нас очей не спускають!

— Ви забули про потайні двері. Звідси команчі нічого не помітять. Я винесу апача і сховаю його в заростях біля річки.

— Думка справді непогана, але боюся, що червоношкірі виставили вартових навколо будинку.

— Навряд. Їх лише трохи більше ніж п’ятдесят осіб, двох, а то й трьох вони залишили з кіньми, інші тут. Малоймовірно, що їм спало на думку оточити будівлю.

— Ну що ж, тоді спробуймо. Візьміть одного зі слуг і дійте, а ми спробуємо відвернути увагу команчів, щоб вони не помітили відсутності двох із нас. І нехай жінки не забудуть поставити на місце шафу після того, як ви вийдете.

— І ще одна пропозиція. Чи не можна посадити дам у кімнаті, де лежав поранений? Коли команчі побачать жінок, вони швидше повірять, що апача там немає й не було.

— Ваша правда, — схвалив мій план сеньйор Атанасіо. — Досить буде перенести туди кілька ковдр і повісити гамаки, нехай жінки ляжуть у них і відпочивають. А ви тим часом перетягніть апача до річки і сховайте трохи вище від того місця, де сьогодні купалися. Там біля самої води ростуть квітучі кущі, і в їхніх гілках захований човен. Покладіть у нього старого вождя, там його ніхто не знайде. Візьміть із собою Педро, він малий, спритний і не боягуз. А коли повернетеся, ми дозволимо індіанцям обшукати будинок.

Ми з Педро тихенько, намагаючись не привертати уваги команчів, спустилися вниз, де вкрай схвильовані дами чекали подальших подій. Вони з готовністю взялися допомагати нам і миттю перетворили кімнату на жіночу. Старий вождь, дізнавшись, що за ним прибули команчі, тихо сказав:

— Інду-Нішо бачив багато зим, жити йому залишилося недовго. Навіщо блідолицим братам наражатися на небезпеку заради старого? Нехай вони вб’ють його, а потім тіло видадуть команчам. Інду-Нішо просить про це.

Я заперечливо похитав головою, загорнув пораненого в ковдру і з допомогою слуги виніс його з кімнати. Через потайний хід ми непомітно вислизнули у двір, через густий чагарник, який надійно приховував нас від сторонніх очей, добралися до підземного лазу, пройшли по ньому попід стіною й обережно визирнули назовні. За кілька кроків від нас сидів червоношкірий атлетичної статури, озброєний списом і луком зі стрілами. Він охороняв задню стіну будинку, тож ми не могли виконати нашого плану.

— Доведеться повернутися, сеньйоре, — шепнув мені слуга. — Ми можемо вбити його, але тоді інші не заспокояться, поки не помстяться нам.

— Треба відвернути його увагу і змусити покинути пост.

— Навряд чи нам це вдасться, сеньйоре. Він не піде звідси, поки його не покличуть.

— Стривай, я, здається, придумав. Ти залишишся тут із пораненим, а я покажуся вартовому, вдам, що злякався, і кинуся навтьоки. Він помчить за мною, а ти безперешкодно винесеш апача.

— А якщо він пустить у вас стрілу?

— Доведеться ризикнути.