Листя землі. Том 2

Нас до дитячого будинку забрали. До дитячого будинку нас забрали, але скоро і я з тифом злягла. І в барак, де наша матінка померла, потрапила. Якось що недалечке той дитячий будинок був, бо сестра з братом мене провідували. Але я не дуже сильно боліла, а братик і зовсім не хворів, хоч тиф — заразний. Дитячий будинок над річкою Чулимою стояв, великий такий дім, якогось пана, се вже пізніше ми біля того дому сарай збудували, кузню. Там уже нам варили і по осьмушці хлібця щодня видавали. А дітки все одно сильно мерли, виснажені, хворі, багато діток померло. Уранці прокидаємося, а вже багато мертвих. Бо ж ні догляду ніякого, ні ліків. Чий організм дужчий, той виживав. А стільки пережить. Се тепер багато їздять, а тоді хто куди їздив, се ж можна інфаркту од самого переїзду одержать. Самій жінці з трьома дітками світ за очі їхать, та ще ж двоє в селі залишалося, і чоловік у неволі. Материне сердечко не витримало, а ми, діти, — вижили. Се вже ми у цьому дитячому будинку і ділянки розробляли, щось там садили. Брат уже ложки робив, дерев'яні, кацапочки звалися, отакі кругленькі. Вистругували. Деревину для них по той бік річки заготовляли, човнами плавали. А ложки потім здавали. Черемху, ягоди у лісі рвали, і гриби які там.

А тоді се дозволили родичам, у кого були родичі, забирати діток із того будинку. А батько знав, де ми, бо мати, як ще жива була, у Пакуль писала, а почім сестра Люба. Батько ж із лісів архангельських до старшої сестри нашої Марії писав. Що мати померла, про сеє він ще там, в ув'язненні, дізнався, з листа Маріїного. І в нього єдина думка була, щоб діток своїх порятувать, із Сибіру вивезти, цим він жив, більше нічим. Батько ще трохи не добув свої три роки, але добре робив на лісозаготівлях і його раніше відпустили. Дали йому документи, що своє одбув, і він не в Пакуль поспішив, а став добуватися до нас, у тайгу, у Сибір далеку. У сюю вже чужину, на беріг річки Чулими, за тисячі кілометрів. Знайшов він наше пристанисько у тайзі, на березі Чулими, а що робить далі, не знає. Бо у документах наших записано, що батьки — куркулі, а таким батькам дітей не віддавали. То він придумав: дядьком прикинуся, дядькові оддадуть. А се ще рано, ми спимо ще. Підійти ближченько, діти, прокинувшись, упізнають, закричать: «Тату!..» І усе відкриється. Це вже наш батько потім нам розказував. А уже у нього ніякої іншої мислі не було, окрім як про діток своїх, цим він тільки й жив, до останньої днини на волі.

То батечко наш довго бродив навколо дитячого будинку, наче вовк осиротілий навколо дворища, де його вовчат мисливці причинили. Нарешті якесь дитятко вибігло, то він запитав, чи є тут такі — Чотируси. С такі. Скажи їм, що дядько їхній приїхав по них. А сестра Любка не додумала, що се за дядько, звідки він узявся, та як закричить, побачивши батька: «Тату, рідненький!..» Уже ж ми за сиріт себе мали, полишених усіма в чужій стороні. Добре, що рано ще було, ніхто не почув. А батько до неї: «Цить! Називай мене дядьком. І меншеньким, Катерині та Іванові, скажеш, що я — дядько, материн братеник. Бо мені вас не оддадуть, а на дядька — оддадуть». То ми, менші, ніяк не казали, не повертався нам язик батька рідного дядьком кликати. Ну, і оддали нас. Оддали нас батькові нашому, і давай ми з ним на родну землю, на Україну нашу добуватися. Як у тій пісні журливій про журавликів співається, крила до крові стираючи. Крилець у нас не було, а був лише батечко, лихоліттям, неволею, смертю матінки нашої уже пригорблений. Повели ми його до берези, під якою нашу матінку схоронили. Поцілував він землю і заплакав. І ми плакали слізьми гіркими. І відки лише сльози в людини беруться? Думали, що уже усі їх ми виплакали за коротку жисть свою. А ще нам судилося плакать і плакать. Та й попрощалися ми навік із матінкою нашою, бо вже ніхто і ніколи на її могилку у глухій тайзі, під березою білою, не прийде, не провідає. Пливла баржа по річці Чулимі, то ми якось що на тій баржі притулилися, батько вантажником найнявся. І допливли ми до якогось містечка, а там на поїзд сіли. Але доїхали залізницею лише до Кузбасу, я добре се знаю. Бо не було у батька грошей, щоб далі їхать. Став він там до роботи. То нас троє, малих, що заробить, те проїмо. Батько в гуртожитку робітничому жив, ліжко йому дали, а ми, діти, під ліжком у нього…