Листя землі. Том 2

Я до чого сеє усе веду? А до того, що немає у Бога справедливості, хто б що там не казав. Препоганюща була людяка, з душею вошивою, а стольки годів на світі білому прожила, у добрі, у достатку. А трудяці з трудяк, зичливцю до людей Матвію Чотирусу віку вкоротив, не дав нажитися, на діток помилуватися. І скольки таких! Луччі люди пакульські молодими на той світ ішли, в землю сиру лягали, чи на війні, чи по Сибірах та Колимах, усяка ж нечисть, як і той Михаль Громницький, життям досхочу тішилася. Дак я замислююся, не можу не замислюватися: яка ж сила у світі нами, смертними, порядкує — добра чи зла?

Як перестав Данило Воробей комірникувати, дармовий випивон йому урвався, а пенсії, хоч і інвалідської, заслуженої, вистачало на якийсь тиждень. Став він до мене підходжувати, а в мене самогонка завжди є, тут я майстер із майстрів. Перехилить стакани ще, витре губи: «Я вами сьогодні довольний…» — «А я вами — ні!» — кажу. І не випущу було з хати, поки якусь побрехеньку про колишнє не розповість. Бо я хоч і працюю весь вік у колгоспі ветеринаром, скотним лікарем, як на мене кажуть, а минувшиною цікавлюся і книги історичні почитую. А найбільш мене інтересувала в колишній кривавій завірюсі доля мого прадіда Матвія Чотируса, так він мені доводиться. Я з тої гілочки, обламаної, Чотирусів, яка в Пакулі залишилася, одна-єдина. Дочка Матвія Чотируса Марія — то вже бабуся моя. Рано вона померла, в трудах тяжких колгоспних вік проживши свій, царство їй небесне. А якраз про Матвія Чотируса сусіда мій не вельми охочий був розказувать. Наче йому хто язика вкорочував, коли про прадіда заходжувалося. Щось його в цій історії сильно муляло, душу проспиртовану гнітило каменем важким. А що муляло та гнітило, сеє я пізніше уже дізнався, коли списавсь із дочкою Матвія Чотируса Катериною. Уже не було Данила Вороб'я серед живих, хотілося мені піти на кладовище і на могилу його плюнуть, та — Бог йому судія. Хоч, ще живий був, один раз у нього прохопилося, се вже йому недовго лишалося топтати ряст земний: «Ти, сусіде, грамотніший, дак напиши Горбачову, хай мені мою голову одріжуть, а пришиють псячу, я про такеє в радіо чув. Аби тольки не боліла і горілку пила. Бо помирать мені не можна, мене на тім світі, коло воріт, Матвій Чотирус із києм чекає…» То ось що я вичавив із Вороб'я про свого прадіда, переказую для Книги слово в слово:

— Мене якось що ранєй загребли, скоро по осені двадцять восьмого, уже я болєй місяця у мринській тюрязі блощиць своєю кров'ю мужицькою годував, аж тоді і Чотируса до камери нашої вштовхнули. А було тамочки люду різного, і з верхів, і з низів, і за місяць я з усіма ними перезнайомився. І була там одна людяка, стойніша од усяких прохвесорів, злодюга в законі. А в мене на вищеньких завжди нюх був, дак я вже коло нього лисачком, лисачком, за вістового коло нього приліпився. Жонка сама не доїдала, а передачі мені носила, то я жирніші де шматочки, сам оближуся, а своєму покровителю — підсовую. Так нас натовкли до вагона, як камси в бочку, і — ту-ту на Біломорку. І Матвій Чотирус, родак твій, з нами, значиться. Йон, правда, наче і в гурті, а — сам по собі, одиначком. У стіну вагона, памороззю вистелену, лобом, як баран, упреться і молиться, молиться пошепки, сильно віруючий тади йон був. Покуль на тій Біломорці не побачив пекла земного, покуль не втямив, хто насправді світом порядкує. Чотирус, мо', тольки три дні і пробув у тюрязі мринській, швидко його оформили, а школу житейську уже в таборах проходив. Ну, а як пригнали нас у табір, у лісах архангельських, деревину для каналу заготовлять, покровитель мій коло кухні мене пристроїв, і там його слово було — закон, сам «кум» до нього прислухався, а «кум» тамочки — цар і Бог, оперуповноважений себто, од органів. І скоро став я за свого серед «придурків», а «придурки» в таборі — се наче «галіфетчики» в селі, вищенькі, начальнички, варенички в макітрі, як у тому анекдоті, для них завжди — краща скибка і на пупа вони не беруть. І серед простих табірників я — в авторитеті, бо в моїх руках — черпачок, од мене залежить, як і кому з казана баланди зачерпнуть.