Листя землі. Том 2
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #2
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 2». Краткое содержание книги:
Автор висловлює глибоку вдячність людям, які свого часу надиктували йому або написали спогади про пережите. Без таких спогадів, без пошуків дослідників нашої гіркої минувшини ці книги не були б написані.
«Листя землі» — результат колективної праці народу і письменника.
Художник Олексій Яцун.
— Бог — у душах людяцьких, молодице, а не на дошках тлінних. То все марево рукотворне, штукарське, шашіль — і та дошку іконну гризе, аж труха з неї сиплеться.
— Так мене матка моя навчала — до ікони молитися, а матку мою — її матір, так воно од роду велося. Але тепер — згорів Бог, і нема Його ніде, ні на землі, ні на небі, ні у душах людських, калі Ион дозволив Громницькому із собою таке зробити, — одказувала Голубівна, і крижаним лице її ставало. — Помер наш Бог, і ми скоро вимремо, як машкара дрібная під зиму, бо — самі-саменні на сій грішній землі зосталися.
— Бог — не пастух череді людяцькій, щоб кожну людяку на добру пашу навертать, — правив своє Кузьма Терпило. — Не цар, не верховода Йон у скопищі людяцькому. Скольки люди живуть на землі, стольки і вбивають, гнітять, терзають звірино одне одного. Якби Бог за усе теє одвічав чи мав силу одвернути горе гіркеє, Йон давно б розуму позбувся. Бо теє усе бачить, знать, мати силу допомогти — і не помогти — ніяка сила, і найвища, не витрима такого. Бог — совість наша, світло у наших душах і тольки…
Матвій Чотирус слухав усе те і мовчав понуро.
І проводжав він гостя за хутір свій, і казав Кузьма, син Нестора Семирозума, оглядаючи господарство приятеля свого очима сумними:
— Не хотів я залякувати жонку твою, Матвію, а тобі скажу, покуль нас туточки ніхто не чує. Здавай оце все, що нажив ти і батьки твої нажили потом і мозолями кривавими, здавай і простуй геть — бо порозтягують сліпі людяки, нерозумні, і кодло твоє жорстоко, з корінням, вирвуть із землі сьої.
Але не вірив приятелю і побратимові своєму Матвій Чотирус, бо не хотілося у таке вірити:
— Ви із Наталочкою моєю наче змовилися, і чорно в очах ваших. На мене ніхто з людей пакульських зла не має, бо нікому не зробив я поганого, тольки добро робив. У кого се рука підніметься, щоб моє кревне од мене одібрать? Ти, конєшно, болєй мого знаєш, у газети дивишся. Грамотніший ти, конєшно, а я — тумак тумаком, тольки роботу пекельну знаю. Але думаю головою своєю дурною, що в газетах — то грім тольки словесний, для постраху нашого брага, мужика. Погримить, та й розійдуться хмари, грози не буде, ніхто із владик високих не допустить до нового розору в країні. Там, угорі, теж знають, що кожде в селі привикло до свого, і хто жисть на власних плечах натруджених тримає, знають. Не буду я нічого збувать і світ за очі тікать не буду, якось воно перемелеться, усе сеє…
А серед зими приїхали по батька нашого, із самого Мрина приїхали, двоє міліціонерів, і Михаль Громницький з ними: «Збирайся, Матвій Чотирус, поїдеш із цими хлопцями, так власть совітська розпорядилася. Таким, як ти, нема місця в соціалістичному Пакулі. Без тебе нову жисть будуватимемо…» Дак міліціонери — ще молоді, ще трохи совісті у них лишилося, топчуться в порозі, радять тепліше одягатися і щось із харчів із собою узять. А в Михаля Громницького — кожух чорної дубки, і той од злості аж рипить: «Скорєй, скорєй! На Соловках тебе одягнуть і нагодують — баландою тюремною!..» — «За які такі гріхи?» — тяжкенько зітхнув батечко наш. «Була б морда куркульська, а гріхи для неї ми придумаємо, для цього властю поставлені!» — сміється, наче гавкає, Михаль Громницький. І навіщо земля наша таких зміюк родить, не пойму. Було сеє у годі двадцять дев'ятім, я ще геть мала була, а пам'ятаю усе чисто, як учора. А як почав батечко з нами прощатися, плачу і стогону — повна хата, і сліз гарячих. Мати прикипіла до нього, одірвать не можна, душа їй, певно, нашіптувала, що востаннє бачаться. Бо почеберяла вона третього дня до тюрми мринської, пампушечок напекла, сього-того, а батечка нашого уже нема в тюрмі, уже його світ за очі повезли, аж місяців через три письмецо прийшло, що — у лісах він, далеких, архангельських.
І зосталися ми на хуторі нашому сиротами повними, без Бога, спаленого, і без батька, людьми поганими од нас одірваного. Старша сестра, Марія, якось що заміж уже вийшла, за хлопця з бідної сім'ї, дак і його довго по сільрадах громницькі усякі тягали, що, мовляв, із куркульською дочкою очоловічився. А нас трійко — біля матінки: сестра Люба, годків дванадцять тоді їй виповнилося, братик Іван, середульший, і я, Катерина, семи років од роду. Але не довго ми у кублі своєму залишалися. Се уже почали хазяйства у колектив збирать, хоч люди, хто як міг, опиралися. Спершу коней і корів з нашого двору забрали. Тади і по нас приїхали. Усе з хати виносять. Ми усе оддавали, без спірки. Ніщо уже нам душі не гріло. Що з одежі ціннішої, мати у вузли пов'язала. А болєй людям оддавали — подушки, рядна, квашенину з погреба. Стоять людоньки навколо хати, дивляться на той розор, плачуть, як ото тепер у кіні показують. А розтягали усе — комнезамівці, з червоними хустками на шиях, команда Михаля Громницького. Як смерч вони налетіли. Матка першою у вікно їх побачила, ще як у видолок тічкою вони спускалися, побачила і заголосила: «Ой дєтки, ідуть вовки грабувати нас!» Тольки пір'ячко по хаті літало, як витрясали подушки з наволочок, а наволочки набивали добром нашим — сувоями полотна, вишитими сорочками, рушниками…
Повезли нас у Мрин, там, на околиці, біля гори Собакаревої, бараки стояли. Такі хліви довжелезні. На підводу нас посадовили — матір нашу і нас, трійко діток. А старша сестра у Пакулі зосталася, очоловічена уже. А ще була у нас найменшенька, Оринка, я забула про неї згадать, дак її дозволили залишити у баби Голубки, матчиної матері. Познєй сестра до себе її забрала. То ми у тих бараках місяців зо три, до самої осені, гибіли. Уже зробилося холодно, а ми усе ще — наче коні в кошарі. Навколо — забори, ні зайти, ні вийти, усе теє охоронялося. Передачі нам із Пакуля носили, сестра старша і хто з родичів чи просто — людей добрих, крізь щілини у стіні дощатій подавали. А чи пайки які були нам, уже не помню. Плакали ми частенько у тій в'язні, у тих загорожах страшких, хутір наш згадуючи, хатину рідну, річку Свидницю і річку Вороницю згадуючи. За батьком нашим, що в лісах далеких північних безневинно, плакали ми. А молитися ми не молилися, бо так матір наша сказала: «Дурили нас наші діди і батьки, і себе вони дурили: Бога нема і не було ніколи, а якщо і був Йон, то в огні Йон згорів. І який же Йон Бог, коли такеє із собою дозволяє робити, не здатен ані себе захистити, ані людей своїх…» Так матка наша гомоніла голосом відчайним, тулячи нас, малих, до колін своїх, у бараці холодному, на ліжках дерев'яних, що нарами звалися, і лице її, таке добре завжди до світу, до нас, дєток, таке родне, крижавіло, і оченята рідні гасли, і уся вона — наче кам'яною робилася.
Одкуль я сеє усе знаю, про Матвія Чотируса? А я вам скажу одкуль. Бо звікував я віку свого у сусідах Данила Вороб'я, а його разом із Чотирусом на Біломорку вислали як злісного нездатчика. У двадцять дев'ятім годі. Сього я ще не пам'ятаю, бо малий був, а вже як повернувся Данило з Біломорки, якось скоро після голодухи, що її тепер голодомором звуть, сеє пам'ятаю. Жонка його з дитям голодної весни померли, хату, хлівець та клуню розібрали, на колгосп перевезли, так що вернувся Данило Воробей на пустище. А після голодухи багато хат в Пакулі пустувало, по стріхи в бур'янах, скумасно було селом пройти, як по кладовищу, ідеш. Вернувся Данило Воробей не впорожні, а з вимпелом червоним і з грамотою, самим Калініним, всесоюзним старостою, підписаною, що він є заслужено передовиком соціалістичного будівництва. Дак власть сільська уже по-іншому на нього стала дивитися, не так скосирно, як ранєй, і дала хатину, коло мене, через рівчак, з тої хатини голодної весни усю сім'ю у спільну могилу під кручею вивезли. Познєй признавався Данило Воробей, що на Біломорці коло казана Йон приліпився і так вижив, ще й у передовики вписавсь, бо начальникам бригад жирніші шматки видавав, і себе не забуваючи. Сеє він умів — лисачком коло начальства, і по п'янці не приховував, жисть, гомонів, навчила, інакше б давно йому жаба циці дала. Мо', і дня не походив йон у поле, як до колгоспу записався, а втулився за комірника і все своє життя прокомірникував. Очоловічився вдруге, діток нажив, аж туточки — війна. Але йон далєй Мньова із нашими не пішов, сам себе демобілізував. А як вертався в сорок першому до Пакуля, на міні у Сиволозьких луках підірвався, ногу йому по коліно одчикрижило. По війні Данило Воробей — знову заслужений, ветеран, інвалід війни, знову комірникує. Дак перетоптав йон у повоєнні годи баб сільських, удовиць солдатських, як трави. За миску чечевиці чи гороху колгоспного, дітям голодним, сиротам солдатським. Тади ж і до пляшки дармової звикнув, заливав як не в себе, і до глибокої старості, до денька свого останнього. Уже смертонька з косою над ним стоїть, а йон жонку кличе: «Налий…» З ложки поїла — горілкою, поки й не захолонув. А прожив Данило Воробей аж дев'яносто год…