Легенди Старокиївські

Друга — на півночі володарить.

Третя — за вікінгом-героєм бозна-куди подалася. Так зникла, немов підводною царицею стала.

Настя ж до Угорського краю, за Карпатські гори — далеко! — помандрує.

— Життя — не танок-хоровід...— зітхає хова-бояриня,— Не розсиплються лукою зеленою квіти-подружки, щоб знов вінком заплестись. А в ньому — рука руку тримає, голос голоса наганяє. Іто вкупі струмочком біжать, то одинокою хвилькою котрийсь вирветься, вгору виплигне дзвінко, щоб розплинутися легкою хмаркою.

Журливий погляд Ярославни спочив на діброві, що постелилась далеко за замкову гору, ген, поза «двір домести -ків», грецьких церковних співаків, вивезених з Візантії.

В тому гаю князь Ярослав звелів збудувати майстерні чужоземних мистців. Понад усе полюбилась йому східна «пе-регородчаста емаль», оздобні «полив’яні плити» та «мусійне діло», що «по камінню склом вишиває», візерунки предивної краси викладає.

Зацікавлений тими дивами, князь звелів недалеко від власних палат поставити майстерні. І не минало дня, щоб мистців мусійного діла не відвідав, не приглядався, як ллють струмочками, немов мед барвистий, скло текуче до золотих щільників-рамок, або як стужавіле скло на дрібні кісточки-мусію крають.

Настя-князівна з дитячих літ до тих майстерень ходить з татком охоче. Тішилось дівчатко: гадало, все те лише їй на забаву ладять.

Особливо ж любила Настя майстра Ільмара41— того, що на зріст і невеличкий, але таку велику, кучеряву голову над «блискучими забавками» схиляє.

Настя певна була:

— Ільмар — не звичайна людина! Може, він з кроснят-дрібнолюдків? Тих, що то під землею живуть, там злото-срі-бло кують, самоцвіти з земних глибин добувають?

Ільмар, правда, сміявся з цього. І кроснят тролями звав. Але ж так докладно все про них знав, що сумніву бути не могло: певно, серед них він виріс і з дитинства жив.

— Тому й нехрещений Ільмар, — гадала дівчинка,— До церкви Божої не ходить, а до Торового капища, що над Дніпром стоїть, недалеко від Хрещеного потока. В тій поганській святині з давен-давна варяги-чужинці присягали, коли укладали умови з киянами. Але поганин чи троль Ільмар не боявся приходити майже щовечора під «грушку благодатну»42, що з могили мучеників-християн Теодора з Іваном виросла.

Настя добре знала цю давню подію. Стільки-бо разів про неї від хови Орисі чула.

І, заплющивши очі, викликає в уяві Настя-князівна свої дитячі згадки. Ось маленька Настя збирає червоні всередині, як вино запашні, солодкі грушки. А хова Орися під деревом сидить. На стовбур Ільмар сперся. Не говорить. Лише на молоденьку — тоді! — бояриню красуню дивиться. Потім спустить очі і немов про ввесь світ забув.

— Чому «благодатні» ці грушки, Орисю? — Не тому питається Настя, що не знає, а лише щоб почути знов знайому, давню, правдиву «страшну казку».

Тим-бо й цікава вона, що все Настя наперед уже знає. Ну, і лячно. Але те страхіття дуже, дуже давнє...

Слухає мала Настя про Теодора з Іваном, що були тато і син, і християни обидва. А у них грушка росла коло хати — от така самісінька, солодка і червона.