Легенди Старокиївські
- Автор: Королева Наталена
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Легенди Старокиївські». Краткое содержание книги:
Коли вечоріло, старий тато, Теодор, сідав у холодку під грушкою та й молився. Тільки ж знав він всього одну молитву: «Радуйся, благодатна, Господь з тобою!»
— До Святої Софії, Премудрості Божої, молився! — каже Орися.
А люди те чули. І прозвали грушку «благодатною», бо все те слово під нею лунало.
Бачить Настя-князівна, як сидить вона, дитина, на траві. У подолку грушки тримає. А коло стовбура Ільмар стоїть, слів Орисиних слухає, очей від боярині не відриває.
— Одного ж разу — на Спаса,— підказує Настя,— принесли Теодор з Іваном грушок на Бабин торжок.
— Саме на Спаса, ластівочко,— притакує бояриня.
— А на торзі Перунові жерці своєю наговореною водою нові овочі кроплять. Дійшли й до Теодора з Іваном. А ті не дають.
— «Отруйним овочем народ морять!» — гукають жерці.— Кров’ю вудвудовою43 грушки напоєні.
— Присягніть на Перуна, що то — неправда!
Але ж Теодор з Іваном поганської присяги не приймають. Люд кинувся на «християн-травичів» і до смерті забили обох. Коли ж забили — заспокоїлись. Навіть згадали: «Добрі то люди були! І нікому не шкодили». Зібрали пошматовані тіла й на місці, де вбили, могилу викопали. Та й поховали обох. А хлопійко один знайшов цілу грушку з тих «благодатних», що люд їх розкидав і потоптав. Хотів було з’їсти її хлопійко. Таж люд не дозволив. У могилу її до скривавлених тіл поклали.
— І з неї це дерево виросло,— закидає бояриня голову, на грушку високу дивлячись. А між вітами — зорі золотими овочами райськими сяють, райську росу — зоряні сльози — з вій промінних на землю стріпують.
— Святі були...— На крилах легкого зітхання вилітають тихі слова з боярининих уст. — Тому й стерпіли люту смерть...
І несподівано Ільмарів голос від стовбура луною відгукнувся:
— У великому натхнення мали... тому і у малому вірними лишились,— по-свойому віддає хвалу богові поганин.
Ті слова запали Насті у душу, мов закляття. Здавались таємні — як наговір, а гарні — як пісня.
1 раптом імлою згорнулась і хмарою розтанула жура.
— Ільмар щось знайде, що з Києвом і родом мене зв’язало б!
Встала Настя. На душі проясніло. А дзвони Десятинної церкви всі враз хором-радою озвалися.
«Зроби дзвін! Зроби дзвін!»— вибивають поважно великі. А малі часто, дрібно починають: «Дзвін срібний! Дзвін срібний! Срібний дзвін!»
Князівну мов промінним натхненням залило.
— Дзвін слави невмирущої! Хай же лунає його голос аж до найдальших країн, де володарять Настині сестри...
Про мудрість Ярославову співатиме він, про ласкавість та добрість Інгігерди-княгині, про красу стольного Києва прекрасного...
Майстер Ільмар на слова князівни Насті всміхнувся.
Великою головою своєю у гриві буйного волосся притакнув, коли Настя згадала про давній вечір той,— під грушкою благодатною! — коли слово Ільмарове в душу Ярославнину запало.
На торбинку, що коло пояса на золотих ретязьках причеплена, сягає Настина рука. Але Ільмар поглядом стримав цей рух.
— Не турбуйся цим, ясна князівно! Я і за володарів багатший. Більше-бо дає моя рука людям радості і потіхи, як прийняти може від них дарів. Думку творчу я маю. Можу втіляти мрію, коли її мені хтось звірить. Моїх же мрій чи згадок відняти у мене ніхто не може.
І глянув з-під сивих, нині навислих брів на бояриню Орину. Глянув як тоді, коли вона про грушку «благодатну» ввечері розповідала.
Не день і не два тавить Ільмар на вогні срібло і крицю. Плавить мідь-руду, то золото ясне. Мішає, додає, плавить, варить і знову мішає.
Глибоко у землю вкопану форму ладить. До неї розпечену до білого гарту мішанину свою ллє.
А на дзвоні готовому, твердому виводить хитрими знаками таємні руни. З ними ж напис «руським письмом» переплітає.
І майстрові думки творчі навколо Ільмара легким роєм працьовитих тролів в’ються. Срібними іскрами мрії його кують.
Що йому біжне життя? Що самітність? Чужина чи здеформоване тіло, в якому живе крилатий, вільний дух!..
І не в’януть йрго давні мрії колишні про красу чуженин-ки-боярині, що перецвіла обіч нього — не для нього. Вправна рука вирізьблює на дзвоні гасло далекого вечора, що вилетіло з серця, переповненого солодкістю нездійснимих снів:
— Шукай натхнення у великому, будь вірний і в малому!
Щирим золотом — як натхнення — сяйливим напис
кладе. А слова «будь вірний» з криці, досиня загартованої, виводить.
І як скарб дорогоцінний везе з собою Настя-княгиня до Карпатської землі Ільмарів «срібний дзвін», сяйливий та ясний. Везе і грушку «благодатну», що власною рукою з крислатого «дерева дитячих згадок» зірвала.
43
В у д в у д — стара назва птаха удода, що в Україні вважали його за зловісного, лихого. У мусульман же він є «вісником архангела Дже-браїла» (Гавриїла) й приносить щастя тому, хто його побачить.