Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
Трохи подумавши, від’єднав диск від одного автомата, другий, заряджений, кинув на підлогу машини, собі під ноги. Пістолет Соболя поклав спереду на пасажирське сидіння. Потім поскидав трупи в канаву, туди ж закинув зайвий ППШ. Краще, звичайно, все це закопати, але процес забере досить багато часу. З того, що Кольцов почув від Помийника, він зробив висновок — треба поквапитися.
Доведеться, мабуть, самому занурюватися в сибірську тайгу. Але колишнього бойскаута ця перспектива не лякала. Спочатку його натаскував на таку науку скаутмайстер Джек Слейтер, згодом він поглибив скаутську підготовку, коли опинився серед обраних курсантів однієї з перших американських розвідувальних спецшкіл.
Навряд чи сибірська тайга чимось відрізняється від лісів північної частини штату Мен. Якщо колишній бойскаут і припускав можливість невірної оцінки ситуації, то з дуже малою погрішністю.
На шляху до скарбів
Серед ночі Кость Сотник прокинувся з відчуттям непевної тривоги. Хоча міг пояснити причину її появи: все ж таки перша ніч у тайзі.
…Вони піднялися разом із сонцем, аби до темноти встигнути пройти якомога більше. У кожного в речовому мішку — запас харчів із розрахунку на десять днів. Крупи, сухарі, сало й тушонку Гармаш із Коломійцем, найбільш хазяйським із їхньої групи, закупили в Тюмені. Крім того, хлопці розраховували вполювати дичину. Адже провідником із ними пішов досвідчений мисливець-промисловик.
Після тривалих роздумів шукачі скарбів вирішили: вони не конче мусять іти з провідником до кінцевого пункту, тобто — до «золотого дна», як назвав це місце в своїх записах майор Нелюбов, їм потрібна людина, яка знає тутешню тайгу, і головне — проходи в болотах та переправу на річці. На тому березі провідника можна або лишити, або відправити назад. Легенда й тут працювала залізно: раз група обстріляних бійців вирушила на пошуки озброєної банди, сторонні люди ризикувати не повинні. Тому провідник знатиме лише те, що йому скажуть. А саме — перебравшись через річку, хлопці вже самі зорієнтуються по карті, куди йти далі. Бо одна людина, ім’я якої вони пообіцяли не називати з міркувань її ж безпеки, показала Гармашеві на карті місце, де нібито переховується Федько Рогожин. Але сама йти з групою відмовилася. Причини так само зрозумілі, ніхто нікому боягузтвом не дорікає. Коли так, то місія провідника — довести пошукову групу майже до місця, а далі або вертатися, або, коли цікаво, чекати. П’ятеро фронтовиків дадуть собі раду проти одного Рогожина чи хай навіть скільки буде проти них цих головорізів. Назад вони так само знайдуть дорогу без сторонньої допомоги.
Тому Павло вирішив навіть не користуватися без потреби звичайною топографічною картою на очах у того, хто поведе їхню групу до потрібного місця. Щойно вони позбавляться зайвого свідка, тільки тоді справжня карта, із нанесеними на неї позначками невідомого їм майора Нелюбова, стане в пригоді.
Насправді Гармаш і не планував довго затримуватися на «золотому дні». В тому, що воно таки існує, він не мав сумніву. Його настрої поділяла більша частина команди, лише Сотник оцінював їхні шанси знайти скарб на «раз-два» доволі скептично. Але, ясна річ, кидати друзів він навіть не думав.
Провідника за батьковою порадою Павло шукав за межами Данилівки. Більшість односельців, хоч і живуть біля тайги понад двадцять років, досконало місцевість так і не вивчили. Українці ходили по ягоди, збирали гриби, ставили іноді капкани на лисицю чи бобра, полювали на лосів, глухарів та тетеруків, ловили налимів і язів. Але жоден із данилівців не міг назвати себе справжнім досвідченим мисливцем, а головне — рідко хто відходив далеко в тайгу. Корінні ж сибіряки в провідники не годилися за віком — більшість чоловіків були трошки молодші за діда Тимоху. Саме дідок-усезнайко порадив Гармашеві пошукати щастя на Прониному хуторі.
І Павлові справді пощастило. Він зустрів Матвія Багрова.
Цей неговіркий бородань відразу йому сподобався. Чим він займався раніше й тепер, Павла мало обходило. На фронті не був — це новий знайомий заявив хлопцеві відразу, і тут-таки пояснив причину. Його, сорокатрирічного здорового мужика, забракувала медкомісія. Від народження Багров мав дефект — права нога на чотири сантиметри коротша за ліву. І хоча він ходив, ледь кульгаючи, міг обігнати будь-якого здорового чоловіка. Гармаш почув од Багрова історію, як у дворі тюменського військкомату той спочатку танцював «комаринського», а потім, коли лікар із цап’ячою борідкою все одно заперечливо похитав головою, у відчаї запропонував побігати наввипередки з машиною. Запевняв — дожене. Адже тайгою ходив із батьком — помер Никодим Савич, царство небесне! — змалечку. Ноги з дефектом, але таки натреновані. Не допомогло — завернули. Всю війну працював на МТС у Тюмені, лише рік тому, після перемоги, повернувся з жінкою та двома доньками додому, на Пронин хутір.