Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
— Так, ті двоє кохали одне одного.
— Ті двоє? Хіба ми якісь інші? Не дуже ми й змінилися. Дарма що плинуть повз нас століття, у кожного всередині лишається дещо, не підвладне ні змінам, ні переродженню — хай би скільки ми тіл зносили, коханців та коханок перебрали, скільки б добра та зла не набачились або й самі повчиняли, байдуже скільки б дум передумали, скільки почуттів спізнали. Твоя сутність, дух твій стоїть неторканий у центрі всього того і споглядає.
— Розломи плід — і ти побачиш усередині кісточку. То є центр? Розколи кісточку — і всередині не знайдеш нічого. То є центр? Ми вже зовсім не ті легендарні переможець і переможниця битв. Любо тим двом, що вони їх спізнали, однак нині усе те в минулому.
— Ти покинув Небо, щоб жити деінде, бо втомився від мене?
— Закортіло змінити виднокіл.
— Довгі-предовгі роки ненавиділа я тебе за те, що ти повіявся геть. По тому прийшла година, коли сиділа я в покої, званому Розпукою, і жадала, та не могла знайти в собі мужності ступити за Світокрай. А ще пізніш настала пора, коли я простила тебе і волала до сімох Ріші[46], аби вони явили мені твій образ і щоб я могла зорити за тобою у плині днів твоїх, отож знову тоді ми були ніби разом. Подеколи я прагнула твоєї смерті, але ти обернув мого ката на свого друга, так само як обернув мій гнів на прощення. Невже ти хочеш сказати, що вже вичерпав усі почуття до мене?
— Я хочу сказати, що вже тебе не люблю. Як гарно було б знайти у цілому Всесвіті бодай однісіньке щось, незмінне та постійне. Але якщо таке є на світі, то дужче воно за любов, і я про таке нічого не відаю.
— Адже я не змінилася, Саме.
— Поміркуй добренько, пані-владарко, над усім, що ти мені сьогодні сказала, над усім, про що нагадала. Як на правду, то спомини твої не про мене, того чоловіка. А пригадались тобі дні кривавої різанини, крізь які пройшли ті двоє пліч-о-пліч. Світ нині вступає в лагіднішу добу. А ти все мариш про минулі пожарища та смертоносну крицю. Ти гадаєш, ніби то чоловік бентежить твій дух, але насправді то доля, що колись вас поєднала, а тоді розвела порізно і пішла, щоб не вернутись ніколи, — а ти називаєш її любов’ю.
— Байдуже, як я її називаю, вона однаково не змінилася! І дні її не скінчились. Це вона постійна у цілому Всесвіті, і я кличу тебе розділити її зі мною знову!
— А як же звитяжний Владика Яма?
— Яма? Ти мірявся силою з тими, що були б йому рівня, якби дожили донині.
— Отже, тебе приваблює лише його Образ?
Вона всміхнулась, і усмішка та була до пари зимному присмерку чи вітровію.
— Звісно ж.
— Пані, паніє ясновельможна, забудь мене! Ходи до Ями — жити та втішатись його любов’ю. Минулися наші дні, і я не хочу знову їх ворушити. Вони були чудові, але канули в небуття. Усьому свій час, і всьому настає кінець. Прийшов час закріпити здобутки й перемогу людини над цим світом. Пора ділитись знаннями і ширити їх, а не стинатись мечами.
— І ти ладен воювати з Небом за це? Сподіваєшся розгромити Небесне Місто і відкрити світові небокрай?
— Саме так, адже ти знаєш.
— Тоді в нас іще може бути спільна справа.
— Ні, пані, не ошукуй сама себе. Ти будеш вірна Небесам, а не світові. Ти сама це знаєш. Якби я здобув свободу, а ти приєдналась до мене в битві моїй, можливо, деякий час ти була б щасливою. Але переможемо ми чи програємо, боюся, що врешті ти станеш куди нещасливішою, ніж тепер.
— Послухай-но мене, м’якосердий святий з Пурпурового Гаю. Дуже мило з твого боку, що ти вгадуєш наперед мої почуття, але Калі нікому нічого не винна і може дарувати свою вірність кому забажає. Не забувай, що вона Богиня Найманців! Може, все, що ти казав, — правда, і вона бреше, запевняючи тебе, що любить і досі. Проте вона жорстока, жадає битви і прямує туди, де пахне кров’ю. Я відчуваю, що вона ще може стати Акселераціоністкою.
— Стережись вимовляти такі слова, богине. Лихої години хтось може підслухати.
— Ніхто не підслуховує, — сказала вона, — бо в цих покоях нечасто звучать слова.
— Тим цікавіше буде комусь їх підслухати.
Вона помовчала хвильку, а тоді проказала:
— Ніхто не підслуховує.
— Ти стала дужчою.
— Так. А ти?
— Такий, яким був, гадаю.
— То ти приймеш мій меч, моє колесо і мій лук — в ім’я Акселераціонізму?
— Ні.
— Чому?
— Надто швидка ти на обіцянки. І ламаєш їх так само легко, як і даєш, а тому ніколи не зможу я тобі довіритися. А ще, як кинемось ми до бою за Акселераціонізм і переможемо, то битва ця напевне може стати останнім великим побоїщем цього світу. А тобі ж таке не до смаку, та ти й не попустиш, аби на цьому все вгамувалося.
46
Ріші — в давн. інд. міфол. — семеро небесних мудреців та провидців.