Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Все було чудово. Я піднялась на узвишшя і пішла білою лісовою дорогою до села Ілів. Десь на півшляху побачила вказівник «Стільське городище». Щоб археологи не заблукали. Втім, сезон вже закінчився. Трохи моторошно було блукати між засипаних листям валів у лісі, де не співали птахи, і я зібралась вийти на головну дорогу, з якої звернула. Однак мені це не вдалося. Жодна стежка не доводила мене до неї, хоч відстань була невелика. Вчепився блуд. Мені це було не вперше, то я пробувала знову й знову, і врешті вирішила: хоч кудись аби вийти, бо ночувати в лісі восени буде зимно. Ні людей, ні звуків машин, якась мертва тиша. Може, я навіть потрапляла в минуле, проходила якийсь портал і виходила звідти, але справа була нечиста. Проте я не розсердилась на лісових духів і врешті вийшла на околиці якогось села, тобто на узлісся, а звідти побачила сонце, яке хилилось до заходу, наближаючись до шпичастої гори, вкритої лісом. Вона була так далеко, а село тягнулось наче змія вздовж однієї вулиці. Чи це був Ілів — не знаю, але село, захищене лісами в річковій долині, виглядало неймовірно гарним. Я зійшла вниз. На городах люди згрібали картоплиння, стояли стіжки з сіном, крізь стерню проглядала земля. Таке все знайоме з дитинства, сповнене солодкої втоми й надії, що завтра буде так само.
Я пішла дорогою і нарешті здибала жінку, яка підтвердила, що це Ілів, а шпичаста гора має печеру. Я полегшено зітхнула і пішла дуже швидко, щоб встигнути до печери завидно. Я чомусь вірила, що щасливо дістанусь до Львова вже сьогодні, а в разі чого… Розглядався лише один варіант — копиця сіна чи ґанок покинутої хати. Я нізащо не попросилася б на нічліг, а Чеслави ще тоді не знала.
Йти довелося дуже довго. Я побачила велику церкву, оббиту вагонкою, ще не знаючи, що її побудував граф Скарбек. Церква була біла. А назва Ілів від кельтського кореня «іл», що теж означає «білий».
Гора була невисока, але на округлому узвишші з зеленою травою, що збігало до крихітної річки. Втім, навіть крихітна річка важлива для села, хоча люди засмічують її до неможливості, а дехто робить собі ставочки поруч, викрадаючи воду. Взагалі, якби почистити русла тих річок, відшукати б замулені джерела, то всім би було добре. У нас колись росла жимолость під плотом, ніхто про неї не дбав, хоча її блідо-рожеві квіти із тонким запахом — найкращий спогад мого раннього дитинства. У плоть її врізалась металева сітка, і одного разу навесні жимолость не прокинулась, і я відчула невимовний біль втрати. Але хто міг сподіватись, що старий кущ вирішить померти і не залишить після себе навіть пагона…
Оте узвишшя було, певно, місцем сили, воно кликало прилягти на траву й дивитись у небо, що поволі тьмяніло. Але я не мала часу. До печери не було стежки, з листя стриміли повалені стовбури з виверненим корінням. Все було дике й зловісне. Я зупинилась перед довгастим отвором сірої скелі, торкнулась шорсткої поверхні з вишкрябаними написами туристів, і повернула назад. Бо я знала, що ще колись прийду сюди.
Дивним було моє повернення. На зупинці сказали, що автобус буде через годину, ні, через півтори, але вірити сільським автобусам я не наважилась і пішла пішки. Мало б уже темніти, але темряву щось наче стримувало. Сутінки тривали доти, доки я не дійшла до Стільсько, не сіла майже відразу в автобус, і не скінчились навіть тоді, коли я на трасі пересіла в автобус до Львова. Досі не можу зрозуміти, як це трапилось, що час стиснувся і врятував мене від темряви, якої я боюся, коли не в хаті.
Дунаїв
Багато місць я не могла відвідати роками через те, що немає маршрутів, де вони були б позначені. Така доля і в мого Урожа, який залишається для декого з моїх читачів вигаданим місцем. Правда, останні роки туди ходить маршрутка «Дрогобич—Уріж». Минулої весни після Великодня я поїхала на автостанцію на Личаківській. Сама автостанція була зачинена назовсім чи до кращих часів, а автобуси на Винники, Золочів, Перемишляни стояли вздовж дороги. Я прочитала всі розклади — Дунаїва не було. Тоді я підійшла до водіїв, які повсідалися навпочіпки під муром дріжджової фабрики, й спитала їх. Виявилось, що до Дунаїва їде досить автобусів, що прямують до Смерекова та Білої. Це я пишу для тих, хто не знайшов ще свій Дунаїв. А я його знайшла вже наступного дня.