Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Сентиментальні мандрівки Галичиною
Сентиментальні мандрівки Галичиною - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Сентиментальні мандрівки Галичиною

Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:

У подорожніх нотатках «Сентиментальні мандрівки Галичиною» лауреата Шевченківської премії 2010 р. Галини Пагутяк більше емоцій, ніж інформації. Можливо, не всім сподобається, як вона описала їхню малу батьківщину, але це те, що побачили її очі й відчуло серце за короткі відвідини.
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
1 ... 68 69 70 71 72 73 74 75 76 ... 90
Перейти на страницу:

Я піднялася дорогою вгору, по якій возили тракторами зрубані дерева, і побачила раптом просвіт. Внизу була галявина, ошатна, ясно-зелена і рівна, наче обведена колом. Я подумала: тут вночі танцюють ельфи. Колись тут було озеро, потім болото, а тепер галявина, а під нею в тиші й темряві тече підземна ріка або джерело. Місце сили. І ніхто мене не переконає, що ельфи тут не танцюють літньої ночі. Я просто це ЗНАЮ. Це як осяяння.

Коли я врешті потрапила до Прийми на початку осені, то зрозуміла, що тут відбудеться фінал історії про зачарованих музикантів, які служать князю й княгині Тих, хто літає в повітрі. Тут я поставила крапку.

Печера на самому верху урвища, внизу якого буйно росте папороть. Вона нагадує коріння скам’янілого дерева, вивернутого з землі. Дерево впало, а коріння стирчить. Комусь ця печера нагадала б пащу мертвого чи сонного дракона. Не знаю, як там мешкали ті неандертальці. Там тісно і вхід дуже широкий. Там могло б поміститися коло вогнища, яке напевно горіло при вході, щонайбільше десяток людей, маленьке плем’я. Мабуть, дуже відважне з огляду на звірину, що рикала й ревіла в цих місцях. Але людських кісток тут не знайшли, тільки звірині, отже, плем’я помандрувало собі кудись. Може, воно просто тут зимувало.

Завжди існує спокуса сфокусуватись на одній темі й продовжувати далі, або шукати якийсь зв’язок між різними темами. Я не шукала. Вилізла на печеру й грілася у траві. Відправила пані Любу й Ігора Мірошникова, ювеліра з Миколаєва, додому. Вони мене пошкодували і відвезли майже під саму печеру. Ігор — це ще той каскадер. На старому воєнному джипі, в плямистій формі, цей майстер витончених скульптур з дорогоцінного каміння, золота й срібла, український Фаберже, виглядав дуже круто, проїжджаючи там, куди жоден притомний водій не наважився. І дорогою розповідав, що хоче зробити зимородка, найгарнішу українську пташку, і вже знає з чого. Коли ми прийшли до нього додому, він змусив мене лізти рукою у вазочку й витягти собі камінець в подарунок. Я витягла ґранат. На жаль, він потім кудись зник в мене з хати. А ще показав розшиту камінням випускну сукню своєї доньки. Двері до двокімнатної квартири на другому поверсі не зачинялись. До Ігоревого сина прибігали дітиська, заходили собаки, яких він прихистив, а я розповідала про свою любов до каміння, особливо, до лазуриту, і обіцяла привезти книжки про Шумер. Для мене Шумер — це золото, лазурит і очерет.

Дорогою до Прийми в лісі пані Люба показала мені озеро Обшир, де молодь влітку святкує Купала. Маленьке озеро, засмічене любителями шашликів, але все одно прекрасне. Колись з дочкою ми зустріли там синіх слимаків, яких в Карпатах називають ладунчиками. Вони були як найчистіший лазурит, аж світились на потемнілій від дощу дорозі.

А в озері Обшир Матвій перед самим своїм посвяченням у Зачаровані музиканти змивав кров зі своїх рук і залежність від світу смертних людей. Бо в серці у зачарованого музиканта повинна залишитись лише любов до світу безсмертних.

Я верталась сама до Миколаєва білою від вапняку дорогою. Десь рубали ліс, чулися голоси. Було дуже парко і я ледве пленталась. Коли вийшла на пагорб перед селом Радів, надумала сфотографувати химерну водонапірну вежу, всю поржавілу, і тут виявила, що загубила свій фотоапарат. Ті два кілометри до печери я пробігла, напевно, за 10 хвилин, і знайшла свій фотоапарат на лавці, де відпочивала, неподалік від печери. Ліс любить з нами жартувати, але все закінчується добре.

Стільсько

Я вийшла на трасі перед Миколаєвом біля села Тростянець. Там складний вузол доріг і я пішла разом з якоюсь молодою жінкою через сосновий гайок, бо вона саме йшла до Тростянця. Всю дорогу мені довелось допомагати їй перти тяжку торбу, але зате я чимало всього довідалася про те, як дістатись до Стільсько, про яке мені вже всі вуха протуркотіли. З одного боку нависали кам’яні стіни, подзьобані каменярами, з іншого — тягнувся каскад озер і ставків. Ми підіймалися вгору, й торба ставала все важчою. Жінка їздила на закупи до Львова, бо в малого день народження. У нас навіть про тридцятирічних дядьків та тіток мами кажуть «малий», «мала», тримаючи їх під вічною опікою. Більшість галичанок мають комплекс Титанії, вважаючи, що без їхньої цілоденної праці сонце не зійде і Земля зупиниться. Нарешті в центрі села я скинула свою ношу і пішла до Стільська. А це 12 км. Я вже колись хотіла сісти в Миколаєві на автобус до цього села, але не влізла. Погода була розкішна — кінець серпня, ранок, не дуже спекотно, тому я зважилась випробувати свої сили. Часу в мене було повно. Дорогою я скубла аличу і переконалась, що недаремно кавказькі народи так шанують це дерево. Плоди аличі дають енергію. Вони рятували горян від голоду. З аличі робили пастилу і їли замість хліба. Тому для мене алича — благословенне дерево бідних. Завжди до них щедре. Під моїм вікном росте величезна алича. Коли надходить її час, я бачу, як підходять люди й підбирають плоди з землі. Мають собі з чого зварити компот, бо в місті за все треба платити. Здебільшого то старші люди, а часом матері з дітьми. Я сама знаю, як тяжко вижити з дитиною в місті, коли малеча росте і потребує вітамінів, а грошей нема навіть на кілька яблучок. Коли я бачу їхні боязкі рухи, мені стає нестерпно боляче і соромно за нашу країну, в якій діти не мають навіть найнеобхіднішого, хоча батьки тяжко працюють.

1 ... 68 69 70 71 72 73 74 75 76 ... 90
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)