Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
В мені живе постійна спрага до таємниць, але не кожна може зробити мене одержимою, а лише та, яка сама до мене стукає у двері, нагадує про себе. І я весь час думаю про неї із завмиранням серця. Іноді мені здається, що це завдання на наступне життя, або я була причетна до тих таємниць в минулому.
Саме Чеслава розповіла мені про котячоголових змій, які водяться у Стільсько, ґалер смечілів. Це різновид полозів, невідомі науці істоти, що досягають навіть до 3 метрів. Люблять сидіти на Базарі в лісі на деревах і свистять. Людям шкоди не роблять, навіть є леґенди, що вони здатні відчувати вдячність. Мені також розповідали, що смечілі, ймовірно, залишились від колишнього звіринця і досі живуть в непізнаних підземеллях.
Того дня з Дуброви я повернулася назад і полізла на гору, де був Базар. Сили в мене було лише на те, щоб лізти рачки, бо гора була крута, а спека просто шалена. Ще раніше, побачивши, що я фотографую напіврозвалену хату, зупинилась дівчинка років десяти і спитала, з якої я країни. Я їй відповіла, що з України. Вона сказала, що сюди приїжджають іноземці, в основному німці, і що вона — художниця. Амбітна така дівчинка, дуже товариська. Вона розповіла мені про всіх тутешніх змій, що знала. Звали її Юліана, і перейшла вона в четвертий клас. Вона навіть знала про мене, певно, у школі вчила «Втечу звірів».
А взагалі, нема жодної фотографії смечілів. Я звернулась до краєзнавця Василя Лаби, який написав брошурку про смечілів, однак той виявився собакою на сіні. Холодно послав мене до бібліотеки. І виявилось, сам він не бачив котячоголових змій.
Я дряпалася по крутому схилу, організм вже зневоднився, вода закінчилась, а переді мною постало колюче узлісся з кропивою і будяками, що завдали нещадного удару моїм литкам. Я почула свист, справді почула, хоч, може, то пташки свистіли, а не розвішані по кволому лісу, який виростає на згарищах чи на руїнах, смечілі. Подивившись на той ліс, я зрозуміла, що треба мати відповідний одяг. Скраю змій не було. Не факт, що вони взагалі там були. Але шматок хліба їм лишила. Я пішла далі в бік церкви, сіла в затінку й стала міркувати. Якщо я колись сюди приїду, сяду тихенько, налию в миску молока, то смечілі відчують мої добрі наміри і звикнуть до мене, і покажуться. Я сидітиму довго. Найкраще було би взяти маленький намет і там переночувати. Починалася осінь, я мала різні справи. Доведеться почекати до літа, але смечілів я повинна побачити.
До Стільська приїжджають задля самого городища, що вважається найбільшим у Європі. Його добре знають археологи і вони знайшли докази, що поселення після загарбання його князем Володимиром було покинуте людьми зненацька. Але розкопано лише 5 процентів території. Я навіть не знайшла свіжих слідів, коли восени потрапила туди, прямуючи до Ілова гарною вузькою дорогою через ліс. Бачила вали, але все так замаскувала природа, що те городище ніхто б ніколи не знайшов, якби місцеві не пам’ятали. Ці люди не люблять князя Володимира, бо вони нащадки тих білих хорватів, у яких відібрали столицю. Тому викликають у мене повагу. Мені розповідали, що повстанці знали вхід до підземелля, яке знаходиться на глибині від 6 до 30 метрів. Певно, що колись воно було не так глибоко, це вже тисяча років минула. І я все б віддала, щоб потрапити в це величезне підземелля, яке, можливо, збудували не хорвати, а інший народ. Смечілі напевно там зимують. Можливо, вони, як у Кіплінґа, досі охороняють скарби. Але наші археологи не мають техніки, щоб знайти вхід. Вхід, до речі, є на старому цвинтарі, труни часом провалювалися у бездонні прірви. Можливо, це природні порожнини, якими скористались люди. Я багато чого читала про Стільсько, але надто добре знаю історичну науку, яка дотримується історичних догматів, бо ліньки переписувати історію. Якби я свого часу стала істориком, то мене б проголосили єретиком за ненависть до тенденційності, цієї вчительки життя, яка поруйнувала стільки людських доль.
Але мені головне зараз, щоб не чіпали смечілів. Хай собі живуть. Це їхня територія. Іншої в них просто немає.
Ілів
Коли я побачила дорогу до Ілова, то в мене аж засвербіли п’яти нею пройти. Ліс, білі скелі, зелені моріжки, річка і ставки — все це було таке яскраве і святкове того осіннього дня, що я не затрималась у Стільсько, а зразу пішла дорогою, сподіваючись, що чотири кілометри до Ілова подолаю швидко і без напруги. Про Ілів я читала колись статтю, що там є ориґінальна печера з отвором, схожим на жіночу піхву, що там вклонялись богині Мокоші; і що печера може навіть допомогти безплідній жінці. Щодо останніх двох пунктів, то вони сумнівні. Яким богам молились мешканці цих країв — ніхто не знає, а повірити у зцілення — означає вилікуватись. Я вірю в магію, але справжню, яка те, що дає, те відбирає, бо маса речей у Всесвіті стала. Тому я б ніколи не стала займатись цією справою. Ну хіба що коригуванням погоди — відігнати хмару, зупинити вітер, наприклад. Чи навчитись літати. Як Ті, що літають в повітрі. Навіть якщо лісові духи заводять не туди, куди я збиралась, то не завдають мені шкоди і я на них не гніваюсь. Ельфи також жартують, але не порушують законів Всесвіту. Просто не треба посягати на їхню територію.