Безсмертний полк. Священна війна Путіна

Сурков нагадує, що Росія, зменшена після краху СССР, повернулася тепер до свого «природного стану»: знову збільшується, анексує землі, як чинила вже багато сторіч. Згідно з його пророцтвом «модель політичного устрою, яка органічно склалася, буде ефективним засобом виживання і піднесення російської нації на найближчі не тільки роки, а й десятиріччя, а радше на все теперішнє сторіччя». Росія — це держава, яка «не зламається, чинитиме по-своєму, отримуватиме і утримуватиме призові місця у вищій лізі геополітичної боротьби»: ми бачимо тут безперечну Шміттову логіку.

Отже, якщо дослухатися до нашого «королівського блазня», Росія — поліційна держава, яка пишається тим, що вона така, нею керує сильний лідер, який розуміє потреби та сподівання свого народу і безпосередньо спілкується з ним, відкинувши прозахідну й «космополітичну» інтелігенцію. На жаль, тут я знову вважаю, що Сурков має слушність. У цій книжці я багато говорила про екзистенційне приниження, яке пережив російський народ не тільки внаслідок розпаду імперії, а й через розчарування, пов’язане з совєтським минулим. Путін зрозумів це бажання знову відчути національну гордість, але, замість засудити вади минулого і збудувати вільне демократичне майбутнє, а також економіку, засновану на справедливішому перерозподілі багатств та підтримці малого бізнесу, віддав перевагу моделі могутньої держави, яка знищує свободи, і державному капіталізму, що зосереджує головний масив виробництва в руках кількох украй багатих людей, які з необхідності вірні йому.

Я ще пригадую телепередачі й дуже жваві дискусії під час перебудови та перших років Єльцина. Осуд сталінізму і тверде бажання збудувати демократичне суспільство. Повітря свободи, яке віяло над Росією. Що сталося з тим усім? Уже двадцять років ті, хто не згоден із владою або не може влаштувати свого життя в путінській державі, — «космополітична інтелігенція», але не тільки вона, — масово покидають країну. За даними одного дуже поважного дослідження[120], після піку еміграції (понад мільйон осіб), досягнутого в 1990-х роках серед економічного краху, еміграція стабілізувалася на рівні 30–50 тис. осіб за рік аж до переобрання Путіна 2012 року, коли вона знову дуже пожвавилася: 122 800 осіб 2012-го і 186 400 осіб 2013-го. Але справжня втеча людського капіталу (як, до речі, й просто капіталу) почалася 2014 року, після анексії Криму. Утікали тисячі: 310,5 тис. Осіб 2014 року, 353,2 тис. осіб 2015 року, 313,2 тис. осіб 2016 року, 377,2 тис. осіб 2017 року. Статистичні дані за 2018 рік, коли я пишу цю книжку, ще невідомі, але ніщо не дає підстав вважати, що тенденція змінилася на протилежну. Росія, чиє населення офіційно досягло 147 млн осіб (можливо, насправді менше[121]), займає третє місце у світі за кількістю емігрантів, які живуть за кордоном: 10,6 млн осіб, одразу після Індії та Мексики, але попереду Китаю, Бангладеш і Сирії. Як наголошує один сайт, присвячений проблемам еміграції, «90% росіян живуть у стані стресу, а 10% живуть у Великобританії, Франції, Італії, Швейцарії і США»[122].