Безсмертний полк. Священна війна Путіна
- Автор: Аккерман Галя
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга – Богдан
- ISBN: 978-966-10-6017-2
- Переводчик: Петр Всеволодович Таращук
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Безсмертний полк. Священна війна Путіна». Краткое содержание книги:
Ця книжка — могутня пересторога всьому людству і надто вже актуальна для нас, бо ми — перший об’єкт у розбудові «русского мира», яку російські агресори в українській шкурі приховують балачками про «мир».
У цій книжці я говорила про багатьох російських пропагандистів і «політтехнологів», але ще ні разу не згадувала того, хто великою мірою вплинув на ідеологію Кремля. Я берегла найкраще на кінець. Ідеться про Владислава Суркова, «Распутіна Путіна» або «російського Макіавеллі», як його інколи називають у західній пресі. Це один із творців «Єдиної Росії», автор концепції про «суверенну демократію» як специфічний російський шлях. Цей колишній заступник прем’єр-міністра — нині наближений радник президента Путіна й опікується за лаштунками, і то вже багато років, «українським досьє».
Для Суркова, цього «фахівця» з України, анексія Криму навесні 2014 року — визначальна дата в історії сучасної Росії. Ось що він писав у квітні 2018 року:
«14-й рік нашого сторіччя запам’ятався важливими і дуже важливими здобутками, про які всім відомо і все сказано. Але найважливіша з тодішніх подій тільки тепер відкривається нам, і повільна, глибинна новина про неї тільки тепер доходить до наших вух. Ця подія — завершення епічної подорожі Росії на Захід, припинення численних і марних спроб стати частиною Західної цивілізації, поріднитися з «доброю родиною» європейських народів.
З 14-року і далі простирається невизначено довгий новий час, епоха 14+, в якій нам судилося сто (двісті? триста?) років геополітичної самотності»[118].
На лихо для російського суспільства, я думаю, що Сурков має слушність. Мабуть, не випадковий факт, що крайня мілітаризація та інтронізація «Безсмертного полку» як провідного національного символу відбулися безпосередньо після анексії Криму, яка призвела до глибокого розриву відносин Росії і Заходу. Геополітична самотність, на яку Росія добровільно прирікає себе, потребує могутньої армії та мобілізації населення навколо сильної національної ідеї, — ідеї безсмертного народу-переможця, що сліпо йде за своїм вождем Путіним. Російські офіційні особи та ЗМІ дедалі частіше повторюють відому фразу Олександра III, яку я вже цитувала в цій книжці: «Росія має тільки двох союзників: свою армію і свій флот». Із «Безсмертним полком» російська держава набула третього важливого союзника: свій народ, що спочиває на героїчному минулому.
Почавши писати цю книжку, я думала, що «Безсмертний полк» — новий вияв месіанської ідеї відповідно до багатовікової російської традиції постійно спиратися на ту або ту національну ідею месіанського характеру. Приклади різних відносно недавніх тверджень, які я зібрала й процитувала в цій книжці, спонукали мене думати, що народ, перемігши абсолютне зло, вважає себе за носія абсолютного добра, і саме в ім’я цього добра відчуває своє право завойовувати нові території і бажання диктувати свою волю іншим народам, як намагається диктувати, звісно, марно, українцям. Ця думка, мабуть, була слушною якийсь час тому, але нині вітер знову перемінився.
На превелику прикрість для Російської православної церкви, що, хоч і покірна владі, проповідує моральні цінності християнства й засуджує совєтське минуле, коли її переслідували і вона відігравала підпорядковану роль, держава рішуче повернулася до виправдання та уславлення цього минулого, затерши або виправдавши його злочини та помилки, скоєні «в інтересах імперії». Кульмінацію такого виправдання можна побачити в недавній статті того самого Владислава Суркова, цього «королівського блазня», який висловлює вголос те, чого король не ризикує сказати сам. Цей програмний текст, названий «Довга держава Путіна»[119], слід ретельно проаналізувати.
Автор пропонує остаточно зректися демократії, що навіть на Заході була тільки ілюзією, і, хай там як, російський народ відкинув її. Можна зберегти від неї, проголошує Сурков, лише кілька атрибутів ритуального порядку, щоб не дуже лякати сусідів. Російська держава «чесна», бо стверджує, що «її військово-поліційні функції найважливіші й найвирішальніші» внаслідок необхідності «тримати величезні неоднорідні простори» і «геополітичної боротьби». Сурков не ховає правди за ілюзіями: «Іманентна риса будь-якої держави — бути знаряддям захисту і нападу».
118
В. Сурков. Одиночество полукровки. — Россия в глобальной политике.
119
В. Сурков. Долгое государство Путина. — Независимая газета.