На скрижалях історії
- Автор: Олександр Вєтров
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7475-69-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «На скрижалях історії». Краткое содержание книги:
Тут в доступній для широкого загалу формі описані історичні події та життя населення в роки Української революції 1917-1921 рр. на Черкащині (архівні документи), висвітлюється участь черкащан у боротьбі за незалежність і соборність України, спогади розкуркулених і репресованих. Використано багато документальних матеріалів.
Книга розрахована на широкий загал читачів, які прагнуть повніше пізнати історію рідного краю і України.
Склад розташований за зоною табору, а в Івана є дозвіл оперуповноваженого НКВС ходити до нього в будь-який час дня і ночі. Живе разом з усіма зеками в бараці з клопами. Та відколи начальник УРЧ призначив його ще й бригадиром бригади, що працює всередині табору, головний лікар дозволив жити при лікарні разом із завгоспом лікарні Миною Ісаєвичем. Це дуже симпатичний дідок із білою борідкою, чорними блискучими очима, рухливий кавказець. Лікарі, санітари й хворі його поважають, називають по імені й по батькові. Відтак, його стараннями приписали Івана на харчування до лікарняної кухні, яка окремо від загальної, табірної. У одній невеликій кімнатці вони з ним і живуть, а поряд, у значно більшій мешкають лікарі.
Роботи небагато. Усі члени бригади виконують свої обов'язки добросовісно, знають свої місця в зоні, з'являються на роботу своєчасно, нікому не хочеться втратити спокійне місце й попасти на лісоповал, на холод та поневіряння. Та й завгосп зек Стіхно Сергій Тимофійович у минулому рибовод із Черкас за погану роботу може погудити, а він користується в зеків Юрок незаперечним авторитетом і повагою.
Іван отримує в бухгалтерії талони на хліб і обід двічі на день і роздає їх по списку. Після роздачі в нього завжди залишається певна кількість талонів, бо штабні зеки регулярно одержують із дому посилки й не потребують тієї баланди й хліба з кухні. Після умовного часу, до якого зеки повинні забрати талони, він має право їх залишок використовувати на свій розсуд. Аби хліб, а зуби знайдуться. Але він цих талонів теж не потребує, бо харчується при лікарняній кухні.
Щоденно заходить до новозбудованої їдальні й роздає талони молодим зекам, які в години обіду змахують зі столів навіть крихти хліба чи доїдають з посудин залишки їжі. Не може без жалю дивитись на цих нещасних, особливо молодих хлопців із бригади Сорокіна. Їм мало перепадає поживи від своїх «аристократів» і вони «набити кишку не можуть», формально голодують, виконуючи наказ своїх патронів, не бруднити рук усякою роботою. Коли Іван заходить до приміщення їдальні, на нього з благанням утупляються з десяток пар голодних очей. Сльози затуманюють зір. Це ж і його діти, може, так само раді крихті хліба, а він безсилий їм допомогти чим-небуть.
II
Щоденно, після закінчення роботи в складі, Іван відвідує членів бригади, оталонює за місцем їхньої роботи в зоні. Побував у чоботарів і кравців, у сушарці, у бухгалтерії і в ларку, на хлібопекарні, зайшов у лазню. З передбанника сміливо відчинив двері, бо в цей день не передбачалося купання, і здивувався, бо назирив раптом тут голих розпарених жінок, їх стрункі постаті, дівочі міцні груди та інші тайнощі й принади. Повернувся до дверей і хотів було втікати мерщій, та на диво, ті не сполошились, не заверещали, як це буває зазвичай у таких випадках, а навпаки загукали на нього, під'южуючи:
— Ти куди? Чого скарапудився? Злякався? Ти що ніколи баби голої не бачив? Не з'їмо! Видавай свої талони!
Найсміливіша з них, Князева, підійшла впритул, метнула на нього блакить очей, хтиво й заклично, як сарна в час шаленого відгулу. Від тих свавільних, невідчепливих очей Іванові нікуди подітися. Жаром обпікає погляд, коли бачить її очі, обличчя, шию, груди, живіт, пасмо закучерявленого волосся поміж красивих налитих ніг.
Князева, закохана в своє тіло, хоч уже й не дівчина, але хизується з того, що у неї така струнка постать і достигла пишна врода, уся немовби з полум'я зіткана. Стоїть перед ним свіжа, як та вода кринична, як та квітка з росою, рум'яна, розпарена, потягується вигинаючи стан. Волосся розсипається на голі плечі й вона зовсім не соромиться, що високі пишні перса випружинилися так звабливо, а великі рожеві кружечки й набубнячені соски зривають очі, заманливо притягують його погляд як магнітом.
Умить усе його нутро, як струмом прошило, по тілу гарячою лавою пробігла давно невгамована пристрасть, задавнена, невдоволена сила природного чоловічого бажання... Здається розірвав би її, зацілував це розніжене тіло до нестями, зім'яв би всю як черемхи цвіт, поцілунками задушив би її в приступі несамовитої тваринної жаги. За таке зараз не пошкодував би й життя... Хіба той, хто летить на вогонь, боїться обпалитися чи згоріти?
Тут багато молодих і старих жінок, та поки він роздавав талони довелося стояти до них спиною, але наелектризованість не зникала. І хто ж посмів відібрати в цих жінок красу життя, здатність дарувати кохання, сім'ю. Були ж тут лише «вороги народу», за винятком кількох старих, засуджених за самогоноваріння.
Квартира нового начальника табору Алешкевича — напроти речового складу. Він часто заходить до Івана одержати те, що виписує через контору. Одного разу зайшов і здалеку розпочав:
— Тут у зоні, багато побутовців, а між ними є й злодії-спеціалісти. Поки я наводив лад у своїй квартирі, хтось поцупив мої нові хромові чоботи з коридору. Тоді я холостякував, дружина ще не приїхала сюди. Аби ти якось допоміг знайти ті мої чоботи. Знаю, що всі вурки з тобою по-доброму, бо тут в таборі є три зеки, перед якими навіть побутовці скидають шапки, зустрічаючись. Це ти, завгосп і головний лікар.
Іван начальнику відповів:
— Спробую вам допомогти, але коли вурки захочуть якогось викупу, тоді що?
— Обіцяю дати все з харчів, мої чоботи дорожчі.
Іван спробував переговорити з паханом Сорокіним. Той зразу забикував і навіть бакланити про це не захотів, заявив:
— Перестань лукатися! Не обтяжуй ботало! Не в моїх поняттях супитися!
Тоді Іван повів розмову з валетами верховодів, голодними юнаками:
— Обіцяю плату за цю справу хлібом і повну анонімність.
Вони погодилися:
— Ви нам чотири буханки хліба й стільки ж цукру. Усе це доставите днювальному в наш барак, але щоб ніхто не запалив. Після цього днювальний покаже вам, де заховані стирені чоботи.
Після виконання всіх вимог урок, чоботи строго секретно передали Івану.
Приїхала дружина Алешкевича. Вона щоденно навідується в склад. Ще й звертається до Івана — товаришу, не визнає всяких там табірних умовностей. Вона весела, життєрадісна, завжди з піснею. У нього навіть і настрій покращився, бо молода жінка скрізь вносить веселий, весняний тон.
Розділ X
І
Крім зеків, ніхто не знає, що таке етап. Це завжди тяжке випробування, ніщо так не виснажує, як 40-60-ти кілометрові переходи пішки, а буває, що й з ночівлею в дорозі. Гнітить душу невідомість. На старому місці вже якось обжилися, заспокоїлися, а на новому поки пристосуються, то всякого трапляється. Ось і цього разу піхтурять вони не менше шістдесяти кілометрів. Сонце зайшло, темніє, а вони ще в тайзі. Нарешті вийшли на високу поляну, а на ній зруйнована будівля. Начальник конвою скомандував:
— Зупиняємося тут на ночівлю.
Конвой почав готувати з колод вогнище, а зеки готують собі лігво навколо нього. Суха трава, якої тут аж занадто, замінила їм постіль. Стомлені довгим переходом, укрившись хто чим, усі враз поснули. Вогнище й світить, і трохи гріє, тож холоду не відчувають.
Зранку вохровці будять зеків, а на кожному з них лежить снігу сантиметрів по п'ятнадцять, бо трусився він усю ніч. Знов у невідому дорогу. Другий день вони на сухому пайку. Важко шелепати по свіжому снігу без битої дороги. Нарешті вибралися на гору, за нею табір Окуньки, розташований на березі невеликої річки, яка десь у тайзі впадає в Лодьму. Попід берегом під горою розташовані старі, темні бараки, вікон мало й вони невеликі. Від давності дощана покрівля вкрилась зеленим мохом.
Колись тут працювали лісоруби по найму, зеки ж прибули сюди значно пізніше. При таборі є конюшня, лазня, лікарня, комора. Річку перетинає гатка, що утворює невеличкий ставок, у якому багато окуня, від цього табір і отримав свою назву. Окуньки оточує з усіх боків непрохідна засніжена тайга.