На скрижалях історії
- Автор: Олександр Вєтров
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7475-69-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «На скрижалях історії». Краткое содержание книги:
Тут в доступній для широкого загалу формі описані історичні події та життя населення в роки Української революції 1917-1921 рр. на Черкащині (архівні документи), висвітлюється участь черкащан у боротьбі за незалежність і соборність України, спогади розкуркулених і репресованих. Використано багато документальних матеріалів.
Книга розрахована на широкий загал читачів, які прагнуть повніше пізнати історію рідного краю і України.
— Підберіть душ шість з-поміж зеків, які вміють орудувати косою, і підете косити сіно по річці Куруполді, яка десь у тайзі впадає в Лодьму.
На складі йому показали штук вісімдесят кіс, з яких він відібрав дванадцять. Ще батько вчив, як потрібно вибирати по звуку добрячу косу.
Розділ VIII
І
На Юрках Іван знає багатьох чесних трударів-колгоспників, які потрапили в неволю, як і він. Переговорив із ними й ті погодились піти косити сіно. Розтлумачив їм, які будуть умови на косовиці:
— Пайок сухий, але лікарський, їжу варитимемо самі, норми не встановлюють, а допомогати складати сухе сіно в стіжки, приходитимуть у неділю під конвоєм усі придурки (табірні службовці з ув'язнених, усіляка табірна обслуга).
Виявили бажання йти косити сіно колгоспник Гайдай із Волині, гармоніст Білик із Київщини, інвалід Швайка з Полтавщини, кухар Жуков із Кубані, м'ясник Плачинда з Молдавії й шостий він учитель Харченко.
Налагодили коси, узяли молотки, мантачки, бабки, двоє відер, третє дерев'яне, сокиру й помандрували на річку Куруполду. Вона найближче до табору. Начальник вохри повідомив, що за п'ять кілометрів від Юрок, на лівому березі Куруполди, є добре облаштована мисливська хатина. Там можна жити до кінця косовиці. Знайшли косарі хатинку й розмістилися в ній.
Усі з роботою справляються жваво. Жуков, котрий, як кажуть в Україні: «із полови вміє борщ зварити» — куховарить. Окрім всього, що одержують на пайок, він урізноманітнює стіл ще однією стравою з грибів. Їжа не погана, повітря свіже, чисте та й робота не каторжна. Чим не відпочинок? Звалену траву потроху розтрусюють, щоб швидше просихала.
За тиждень їх провідав вохровець з їздовим, які привезли для косарів продовольство. Він задоволений, бо всі зеки на місці, а ще й до того, подарували йому метрову щуку. Вони вудять хитро: до довжелезної хворостини прив'язують таку ж довгу шпагатину, на кінці гачок із гвіздка, на нього чіпляють жабу. Їхня вудка сягає до середини річки. Риболов Білик цією вудкою проводить по воді двічі-тричі шнуром із жабою й щука обов'язково вчіпляється. От у них і є свіжа риба на обід. Не дарма кажуть у народі: «В умілого й долото рибу ловить».
Тепер до них на косовицю частіше стали навідуватись начальники з вохри. Навіть сам Алешкевич приїхав бричкою, а вони йому поклали зв'язаного живого зайця-самця. Оперуповноважений їм нагадав:
— Зараз зайців стріляти не можна.
— А ми його й не стріляли, а поклали в бричку живого, можна й відпустити.
Алешкевич розсміявся, але зайця не відпустив.
— Ми живемо за законами тайги, — мовив Жуков.
Алешкевич їм порадив:
— Ви косіть уночі, а вдень, коли дуже спекотно, відпочивайте.
Так і зробили. Перейшли на нічну зміну. У денну спеку косарі відсипаються у своїй хатинці.
Якось Іван побачив на гілці щось подібне до велетенського серпа. Ручка, як і у звичайного серпа, не зублений, лезо, мов у шаблі. Ніяк не можуть здогадатися, допитуються один одного:
— Де ця штукерія застосовується?
Розв'язав цю загадку вохровець, який прибув до них із вівчаркою. Сам він сіверянин, тож просвітив:
— Це коса-горбуша. Такі коси на півночі використовують ще й дотепер, але рідко. Нинішню косу, фабричну, тут називають коса-стійка, нею косять стоячи. А горбушею не кожен коситиме, це потрібує достатньо сили, спритності. Вохровець показав і розказав, як нею косять:
— Б'ють нею з обох рук, як дрова рубають, але спочатку з однієї руки, а потім, розігнувшись, міняють руку, б'ють з іншої. У цей час над головою, разом із косою, вихриться трава.
Пробували нею косити дід Гайдай, Швайка й Іван. Важка робота, а до того ще й покіс нікудишній: середина ручки зрізується до землі, а краї її, ледь збивають вершечки травостою.
Цей же вохровець доставив Івану телеграму: «Поздоровляю сином», підпис Борис. У листах він умовився з дружиною, щоб так телеграфувала, замість підпису, ім'я дитини. Таким чином з'явився в нього вже третій син Борис. Сімеєчка підходяща, без батька — шестеро. Двох старших немає вдома, а що буде з меншими двома, він не знає.
II
Косар Швайка, майстер ловити зайців на петлі. Він майже щодня приносить жирного самця. Плачинда, як м'ясник, його оббілує і в них є м'ясо. Жуков тепер бабрається на кухні, як у ресторані. Для приправи є все: жири, цибуля й борошно. Правда, цибуля сушена, а за кухонне устаткування — двоє відер, вогонь і вода.
Гайдай між ними найстаріший, має розкішну бороду, усі кличуть його дідом. Розімлівши після обіду, він з насолодою просторікує:
— Моя стара й вдома не готувала таких обідів, як оце тут. — А Жуков йому:
— Ось повернетеся на Юрки, там похвалите обід.
Білик, витираючи вуса долонею, промовляє, ніби сам до себе:
— Оце не завадив би нам баян, або хоч гармошка.
Він під час сну, безперестану балакає сам до себе, викрикує, співає, а через це Іван і спитав його про життя вдома, у колгоспі. З цього й спричинилися оповідки. Кожен косар повинен розповісти про своє життя на волі з дитинства, хто як зуміє всіх потішити. Найкраще розповідає Білик:
— Працював я в колгоспі бригадиром. Як гармоністу мені часто доводилося бувати між людьми, бувало й на весіллях, грав на гармошці, співав пісні. Якось раз проспівав пісню «Усі гори зеленіють», перефразувавши на «Усі копи зеленіють, тільки сочевиця чорна». Хтось про це й доніс. Пришили мені агітацію проти колгоспів. Люди в ті голодоморні роки на роботу в колгосп не йшли. От хліб і гнив від дощів на полі немолочений, а сочевиця в купках почорніла. Я ж залишився винним.
Черга переходить до діда Гайдая:
— Я працював старшим конюхом. У колгоспах таке діялося, що страшно й згадати. Скотина голодувала не менше від людей. У той тридцять третій рік, коней згинуло тьма-тменна без кормів, а це був резерв тяглової сили для армії. Я за ними плакав, як за дітьми, а мене звинуватили в шкідництві й впаяли десять років таборів.
Ділиться своєю історією Швайка:
— Мій батько був старцем, а я в нього поводирем. Він рано помер, мати з двома дочками пішли в колгосп. Мені захотілося хоч трохи пожити без чийогось командування. Дома шив чоботи. Багато людей щоденно відвідували мене. А мій язик без кісток, теліпався, як лайно в ополонці, от і дотеліпався. Хтось кудись доніс, і мене «нах цундер». Слідчий запитав:
— Вів агітацію проти колгоспів?
Кажу, що вів. Ну й дала мені якась небесна трійця — десять років, бо ніякого ж суду наді мною не було.
Продовжив життєву дискусію Плачинда:
— Батька мого зарахували куркулем, він мав три десятини землі, коней пару. Нас було п'ятеро синів і дві дочки. Горбатилися в нього наймитами, а не як діти. До школи не ходили, усі залишилися неписьменними. Батька розкуркулили, а ми, хто куди. Дома робити було нічого, а в колгосп не прийняли як розкуркулених. Батько-бідолаха теж десь тут, або вже спочиває на якомусь пагорбі в тайзі. Я по селу колов свиней, з того й жив. А коли заарештували, то звинуватили в тому, що сором і сказати, нібито я ходив у нужник із газетою з портретом Сталіна. Це все одно що на вербу по груші лізти. Я ніколи в своєму житті газети в руках не тримав, я ж неписьменний, не було її і в хаті за непотрібністю. Ми в селі в нужнику все більш соломою користуємося. Я все це заперечував на допиті, у відмістку за те, троє діб стояв на ногах без відпочинку, поки не впав. Вартові змінювались, а я стояв....
Доходить черга до Жукова:
— Кубанські козаки до росіян ніякого відношення не мали, аж до Жовтневого перевороту, це була особлива каста, особлива нація. Але комісари після 1917 року вирішили по-своєму... і їм присобачили національність. Зробили їх росіянами. Я був шеф-кухарем у Краснодарському ресторані, а комусь захотілось посісти моє місце. Донесли, що я крав продукти, а в страви щось примішував. І мені дали десять років, не судивши.