На скрижалях історії
- Автор: Олександр Вєтров
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7475-69-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «На скрижалях історії». Краткое содержание книги:
Тут в доступній для широкого загалу формі описані історичні події та життя населення в роки Української революції 1917-1921 рр. на Черкащині (архівні документи), висвітлюється участь черкащан у боротьбі за незалежність і соборність України, спогади розкуркулених і репресованих. Використано багато документальних матеріалів.
Книга розрахована на широкий загал читачів, які прагнуть повніше пізнати історію рідного краю і України.
Вони поїдають це коріння й ще якусь траву, що пахне часником. Печений корінець морковника смачніший за картоплю, якої вони тут навіть не нюхали з перших днів свого перебування на каторзі. Через Лодьму зеки перевозять великим човном хворостець і чекають на баланду, яку видають із п'ятої години вечора.
На березі Лодьми, у зоні табору, Іван запримітив щавель, а вже ввечері, одержавши гарячу баланду, кинув у неї пучок, той зразу зварився, баланда зробилась кислою, а в таборі кислота — найцінніший харч. Цією таємницею Іван поділився із Срібним, а потім пішло-поїхало... Як вечір, так і блукають зеки понад річкою, як гуси, шукаючи щавлю.
Проводжає Іван об'єднаний пліт, який буксирний катер виводить на широке плесо Лодьми й веде до Архангельська. Ця робота вимагає такої спритності, що не кожен витримає. Коли катер круто повертає на південь, хвіст плоту може ударитися об протилежний берег і колоди розсипляться, як сірники з пошкодженої коробки. У момент наближення хвоста до берега, усі присутні на плоту стрімголів, по колодах перебігають на його край, щоб упертися в дно річки жердинами, не допустити його зіткнення з берегом. Не рідко доводиться купатися в розщілинах між плотиками.
II
Під час лісосплаву Івана здибала пропасниця. Одного разу, виходячи на роботу, відчув страшенний біль у голові й слабість в усьому тілі. Попередив бригадира, що на роботу не вийде. Відтепер теліпає вона його через день. Лікар Новак, міряючи зранку температуру, констатує, що ніякої хвороби немає.
А температура піднімається з одинадцятої години й тіло тріпає нестерпно. Посилають на роботу, а там, коли пропасниця кидає на землю, його вважають філоном і пишуть прогул.
Кінець серпня, удень ще тепло, можна добре нагрітися проти сонця. Бригада на берегах Лодьми скидає колоди в річку, які залишилися на пологих, піщаних берегах при осінньому сплаві лісу. Іван білий немов цукор, лягає на гарячий пісок. Тіпає його так, що в очах постають вогняні кола, наче він знаходиться під наркозом. Тяжке забуття й темрява, як сама смерть, обвалюється на нього й поглинає в бездну... Хвороба так скрутила, що не пам'ятає, де він, і що з ним відбувається...
Якогось дня, коли на повну силу розлихоманилася пропасниця, нахилився над ним бригадир Сабуров, розтебнув на грудях сорочку й устромив під обидві пахви щось холодне, то були термометри. На ранок у лікарні Іван дізнався, що температура в нього була 41,5. Дякувати долі, на роботу не посилають. Уже звик, що об одинадцятій годині дня починається лихоманка, після якої білизну й підстилку потрібно викручувати від вологи. Дають таблетки акріхіну, від яких він стає глухим, а шкіра й очі жовтіють. Скупа пайка хліба лежить суха, нез'їжена.
Наближається осінь, а йому не кращає. Лікар вважає, що Іван поправляється, струшує вже не з такою силою. Та він такий виснажений, що ледве на ногах тримається. Над річкою облюбував собі місцинку на піску й там, лежачи горілиць, вигрівається на сонечку наче вуж. Звідси бачить діток із портфеликами, які повертаються додому із селища Коровенське. Пригадав, що вже вересень, дітки пішли в школу, а він учитель гибіє в неволі...
Лізе в голову багато чого, та не вщухає туга за рідним краєм, Україною, своїми дітьми. З листа брата Никанора дізнався, що Геля його із своїм новим чоловіком Філіпченком не вжилася. Зазналася з льотчиками, які практикували в Михайлівці, із студентами Ленінградського інституту сільського господарства, потім, кинувши дітей, ця крутихвістка потеліпалася десь аж у Мурманськ. «А де ж мої діти?». Без гласим криком тужливо волає Іванове розчавлене серце.
На цій глухій Монатьї немає лікарні в повному розумінні цього слова, а тому він лежить хворий на своїй постелі, його відвідує лікар і дехто з зеків. У наметі поруч із ним сплять Пухов, який був на волі інженером-метробудівцем і бригадир Немиро, років двадцяти п'яти, велетень-красень.
До Івана навідується молодий хлопчина Агафонов і ділится з ним своїми віршами. Читає свою поему про їхнє життя в неволі, усі слухають, зачаровані написаним. Давно Іван не чув такого твору. Пухову вдається десь діставати газету з волі і вони нею зачитуються.
За колючий дріт посадили Івана ще при Єжову, а тепер, виявляється, що той і сам виявився «ворогом народу», десь мабуть валяється його прострелений череп. Замінив його Берія, та їм, зекам, від цього легше не стало. З газет, між іншим, дізналися, що до кордонів держави насувається велика біда, на фоні якої їхня особиста якось трохи зблякла. Згадується пісня з табірного патефону: «Якщо завтра війна». Кажуть, що Німеччина анексувала частину Польщі, усім зрозуміло, що на цьому вона не зупиниться.
III
А тим часом Іванове здоров'я таки покращало. З бригадою Немиро він почав ходити сплавляти ліс осіннього сплаву по невеликій річці Куруполді. Дощі переповнили її й ліс пішов за водою, а зеки за ним назирці. Начальник осіннього сплаву лісу Оксов, злий і несправедливий. Їздить верхи на кобилі й кого хочеш з добра-дива коренить, навіть через річку, а буває й нагаєм огріє.
Бригада щоденно проходить берегами до перевалу, кілометрів п'ятнадцять, а далі їх заміняють зеки 32-го табору. Щодня на перевалі сходяться з обох берегів і рушають додому, буває відпочивають із годину.
По берегах Куруполди росте чорна смородина, добра спожива для зеків, у кишеню кусень хліба й кращого обіду не потрібно. Нагулюють жир як тайгові ведмеді перед зимою.
Сам Немиро — хлопець веселий, при ньому не засумуєш. Якось сонячного осіннього дня втяв жарта. Під обривистим берегом, біля куща лози живуть у норі оси. Теплого дня вони вільно літають де їм заманеться. Немиро натрапивши на те гніздо, виломив довгу тичку, поклав її під кущем, підкликав молодого зека й каже:
— Коли намилиться до нас Оксов, то ти, Вареник, візьми оцю хворостину, уткни її поглибте в гніздо, розворуши його добряче, і тікай щодуху поза кущами до річки, щоб він тебе не вглядів.
Їде набурмосений Оксов кобилою, сідло рипить, ну прямо тобі — мурза монголотатарський, кобенить бусурманськими матюками, костить аж на протилежному березі чутно. Вареник виконав наказ бригадира. Як порівнялася кобила з осиним гніздом, тієї ж миті скарапудилася, потім нагло понесла сволоцюгу Оксова берегом, ледве той утримався в сідлі, а зеки регочуть, за животи хапаються та прицмокують крізь сміх:
— Катюзі по заслузі!
Їх бригада оглядає обидва береги до перекату й сам перекат, бо на ньому найчастіше утворюються затори. Від дощу, що восени тут часто буває, збудували три курені, у них і перебувають негоду до повернення в табір.
Щоранку бригадир посилає шість зеків чергувати на перекат, щоб недопустити або ліквідувати затор. Коли роботи немає, відпочивають у курені до приходу бригади. Немиро запропонував, щоб кожний розповів що-небуть із свого життя. Дехто таке розповідає, що важко й повірити.
Іван не тривожив себе розповідями про сімейні обставини, а розповів про колись прочитане. Гостюючи якось у брата Артема, натрапив на пошарпану книжку «Тарзан», її зміст і переказав коротко зекам за три рази.
Погода дощова, а зеки виходять на роботу, хоч і немає в них спецодягу, одягнуті у ватяні бушлати, узуті в черевики. З частиною бригади плутає Іван лівим берегом, промокли добряче, поспішають до куренів. Річка наповнилася водою, зашумів перекат. До куренів, як правило, перебираються з одного берега на інший на колодах, зв'язавши їх лозиною й правуючи багром. За час, поки Іван видіждав пару підходящих колод, зв'язав їх лозою, вода в річці піднялася, течія стала бистрішою й коли він дістався до середини річки, вода понесла плотик із ним на перекат. Коли він опинився над перекатом, ураз хтось із правого берега швидко вскочив у бистрину річки, багром зачепив за колоди й потяг до берега. Вода досягає Івану вже до грудей, але хтось з усіх сил його витягує. Згодом дізнався, що то був Фатих Гайнетулін.
Настали морози без снігу. Сплав лісу закінчився. Бригаді робити нічого. Знають, що будуть переетаповувати їх до іншого табору. Днів чотири ще працюють на пресуванні сіна. Робота не тяжка, але норму не витягують, голодують. Звідки привезли сіно не знають. Але в ньому знаходять стебла перцю з дрібними стрючечками, вони хоч і зелені, але дуже гіркі. Зеки їх вибирають кожен собі, бо знають, що це вітаміни.