Скорботна п'ятниця

— Е ні, цей ліловий мені не подобається: надто він темний.

Крізь весь оцей торговий світ, крізь гурти святково вбраних селян, котрі поверталися з повними покупок саквами, взуті в нові рипучі черевики з дзеркальними носаками, що метали на всі боки сонячні зайчики, крізь оце з’юрмисько, яке до обіду вирує, а пополудні починає розходитись, ішла комісія підготовчого комітету, шукаючи будинок імовірного творця музики до «Чалани».

Великий будинок, позначений на оббитих цвяхами дверях номером 8, що стояв на розі, з вікнами на дві бруковані вулиці, — шибки о цій порі під пекучим сонцем мінилися синюватими барвами пляшкового скла, — доходив аж до самого майдану Театро Колон, якраз там, де на колоні підносилося погруддя одного поета-романтика, якого, за переказами, хотів забрати диявол за його безвір’я, блюзнірство, вільнодумство та розбещеність.

Спинившись неподалік від носатого й лобатого поета з буйним чубом та пишними вусами над чуттєвими губами, гурт студентів дивився на будинок Хосеха, до якого вони прийшли зі своєю пропозицією і який тепер, мабуть, снідав.

Блощиця став обличчям до поета й докірливо мовив:

— Ой Пене, скільки зла ти нам заподіяв своєю поемою, що починається словами: «Люба й нещасна моя батьківщино…»

— Киньмо монету, заходити нам чи ні, — запропонував Ананас.

— От шмаркачі! — закричав Кажан. — Ходімо, нічого нам не буде, хіба що не захоче.

— Відмовиться… — промимрив якийсь песиміст.

— Відмовиться, відмовиться! — перекривив його Кажан, чухаючи потилицю.

Удари молоточка прокотилися луною по широкому, хоч конем гасай, подвір’ї. Десь за парканом шумів водограй. За якусь мить їм відчинила служниця, вся обвішана прикрасами, — сережками, намистом, медальйонами, перснями, браслетами.

— Піду скажу, — відповіла вона, почувши, що прийшли до дона Хосе, і побігла коридором, який, очевидно, вів до дверей їдальні. Незабаром, так само бігцем, повернулася.

— Сеньйор сказали, щоб ви пройшли до вітальні, — мовила дівчина, — і зачекали там, доки вони поснідають.

— А може, ходімо звідси? — завагався Чиряк, якого завжди лякали правила хорошого тону.

— Звідси? — накинувся на нього Ананас. — Коли ми вже тут, у будинку? Ти нічого кращого не зміг придумати?

Студенти пройшли до вітальні з червоними килимами та портретами, обставленої гарними меблями, серед яких на чільному місці стояв рояль. На роялі сидів чорний кіт, і гості сприйняли це за добрий знак. Усе починалося ніби добре. Кіт, сидячи на роялі, робив свій туалет. Полизавши язиком лапку, тер нею по мордочці.

Ще не дожувавши шматка, з серветкою в руці, в пенсне, прив’язаному ниточкою до вуха, до вітальні нервовою ходою зайшов, трохи сутулячись, Хосех.

— Пробачте, маестро, що турбуємо вас у такий час.

— Ми вам перебили сніданок…

— Так, так, кінчайте снідати. Ми можемо зачекати.

— В якій ви справі? Чим можу служити? — повторював Хосех щоразу, коли випадала пауза між чемними перепрошеннями за те, що його так рано потурбували.