Анатомія неоголошеної війни
- Автор: Савченко Микола Олексійович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Українська перспектива
- ISBN: 966-7243-20-6
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Анатомія неоголошеної війни». Краткое содержание книги:
Наведено факти взаємодії командної ланки ЧФ з по-сепаратистському налаштованими організаціями, партіями та депутатами кримського парламенту і колишнім президентом Криму. Розкривається ряд серйозних помилок окремих керівників України, через які не вдалося своєчасно розв’язати проблему чорноморського флоту. особливе місце займає розповідь про скорумпованість вищих чинів чорноморського флоту, про розпродаж, розкрадання та вивезення цінного майна.
Важливу увагу приділено портретам тих, хто створював Військово-Морські Сили України, показано успіхи і патріотизм цих людей, а також їхні помилки. Читач узнає про основні етапи будівництва українських ВМС з 1991 до 1997 року.
2 червня під час своєї прес-конференції Віктор Семенов заявив, що в Севастополі не можуть перебувати два флоти, у військовослужбовців ВМС України та ЧФ “біологічна несумісність”, вони “недолюблюють одне одного”. Такі заяви Віктора Семенова виникли відразу після того, як Вiталiй Радецький не допустив його на переговори по флоту 15 квітня. До участі в переговорах не було допущено і президента Криму Юрія Мєшкова, бо, за словами міністра оборони України, вони не входили до складу делегації, призначеної Президентом України. Їм довелося залишити зал, де зустрічалися обидві сторони.
“Нелюбов” мера міста до ВМС України дала йому змогу швидко набрати солідні передвиборчі бали. Позицію Семенова хутко підхопили ті, хто вже давно демонстрував нелюбов до молодого українського флоту і до всього українського. Навіть колишні супротивники Семенова, які постійно критикують його на всіх мітингах, стали його прибічниками. Справа не обмежилася лише словами.
На день святкування 50-річчя визволення Севастополя від німецько-фашистських загарбників противники всього українського з ненавистю та злобою розкидали вінки, покладені представниками товариства “Просвiта” до Меморіалу захисникам міста на площі імені П. С. Нахiмова. Потім закидали різними предметами курсантів Військово-морського iнституту, що проходили в урочистім марші містом, почали зривати тризубці з головних уборів військовослужбовців ВМС. Сухих дров до “багаття” підкинула активна дезінформація, поширювана російським телебаченням та газетами про події у Севастополі і Криму. Севастопольців лякали прибуттям на півострів керівників силових відомств разом з численним десантом спецназу, підігрівали “нападами” на дітей адмiрала Касатонова, “замахом” на життя дружини Балтiна, “переміщеннями” та небезпечними “концентраціями” українських військ, розвантажуванням турецьких сухогрузів зі “зброєю” у Феодосії, лякали татарськими “загонами”, озброєними “стiнгерами”, повідомлялося й про космічний “зв’язок” татарських лідерів з керівниками мусульманських держав...
За всіма цими “качками” в “Известиях” (№ 85, 1994 р.) було опубліковано матеріал, який своїм заголовком “Прес-центр Чорноморського флоту продовжує дезінформувати” вже називає головний орган дезінформації, яким керував капітан 2-го рангу Андрій Грачов. Прес-центр ЧФ протягом двох років постійно прищеплював особовому складові та жителям Севастополя і Криму, та й за його межами, відверто негативне ставлення до України, до її Збройних Сил, особливо до ВМС. Недаремно Міністр оборони України Вiталій Радецький вимушений був заявити в одній з телепередач про те, що прес-центр ЧФ, перебуваючи на території України, веде проти неї пряму підривну діяльність і що треба було б його працівників оголосити “персонами нон-грата”. Леонiд Пiлунський тоді повідомив в одному з виступів на кримському радіо, а пізніше в газеті “Пост-поступ”, про бурхливу діяльність начальника прес-центру Грачова, назвавши його “мiні-Геббельсом” (“Пост-поступ”, №17, 1994 р.). Це була, зрозуміло, незаслужена оцінка. Надалі Пiлунський в одній з радіопередач поправив себе.
Виразно антиукраїнську позицію зайняла і редакція “Флага Родины”. Правда, не всі журналісти стали знаряддям у руках Касатонова, а потім і Балтiна. Деякі з розумінням сприйняли процеси, що відбуваються в Україні, в Криму та в Севастополі. Але були й такі, хто з неприхованою ворожістю ставилися до всього українського, вважаючи тих, хто став служити Україні, клятвовідступниками, зрадниками, тими, хто здатний запродати і батька, і матір за посаду, звання чи квартиру. Особливо боляче було читати такі рядки, написані моїми учорашнiми товаришами, яким колись допомагав як у службі, так і в житті.
По суті, прес-центр ЧФ, газети “Флаг Родины” і “Красная Звезда” та ідеологічний апарат помічника командувача Чорноморського флоту з роботи з особовим складом давно вже вели неоголошену психологічну війну з Військово-Морськими Силами України, які щойно народилися. Але це була не тільки психологічна війна. Командування ЧФ усіляко намагалося практично перешкодити будівництву українського флоту, позбавити його бази для становлення і розвитку. З цією метою командування ЧФ в односторонньому порядку, грубо порушуючи всі домовленості між Україною та Росією, віддало наказ про захоплення всіх частин та підрозділів у Чорноморському регіоні, підпорядкованих не ЧФ, а ще Міністерству оборони СРСР та Головному штабові ВМФ, тобто центральним органам.