Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Спинившись перед екіпажем, я озирнувся на кавалькаду, що звільна підходила широким фронтом, із лезами, готовими до атаки, й мовив: «Панове, я даремно вас турбував. Ці люди вільні і поїдуть вільно, ніхто їх не зачепить. Жоден волосок не впаде з їхньої голови. Ви, панове, виконали ваш обов’язок. Ховайте шаблі до піхов. Не знаю, до якої міри ви зрозуміли ідею, що на службу їй я вас запріг, до якого ступеня вона проникла у вас і стала кров’ю вашої крові. Ця ідея, як бачите, банкрутує на всій лінії фронту. Ви, як я думаю, це банкрутство переживете без великої шкоди — раз уже пережили банкрутство вашої власної ідеї. Ви вже незнищенні. А щодо мене… але не будемо про мою особу. Я тільки хотів би, — тут я звернувся в бік екіпажу, — щоб ви не думали, ніби те, що трапилося, застає мене цілком зненацька. Це не так. Я віддавна все це передбачав. Якщо я напозір так довго впирався у своїй помилці, не допускаючи до себе кращого знання, то тільки тому, що мені не личило знати речі, які виходять поза мої межі, як не личило випереджати події. Я хотів протриматися на посту, який мені визначила доля, до кінця виконати свою програму, залишитися вірним тій ролі, що її сам для себе загарбав. Бо — визнаю це тепер зі скрухою — всупереч підказкам своїх амбіцій я був усього лиш самозванцем. У своєму засліпленні я взявся переповідати Писання, я хотів тлумачити Божу волю, з фальшивим натхненням хапаючись за сліпі докази та обриси, що миготіли де-не-де в альбомі для марок. На жаль, я поєднував їх лише в довільні фігури. Я нав’язав цій весні власну режисуру, підклав під її неохопний розквіт власну програму, я хотів її скорити, перенацілити згідно із власними планами. Якийсь час вона несла мене на гребені свого розквіту, терпляча й байдужа, заледве мене відчуваючи. Її нейтральність я прийняв за поблажливість, ба — за солідарність і згоду. Я думав, що з її вигляду розгадую, краще за неї саму, її найглибші наміри, що читаю її душу, що виявляю все, чого вона, збаламучена своєю неосяжністю, сама не вміє виразити. Я нехтував усіма ознаками її дикої та нестримної незалежності, лишав поза увагою ґвалтовні непередбачувані пертурбації, що збурювали її дощенту. У своєму самозвеличенні я зайшов так далеко, що наважився втрутитися в династичні справи найвищого рівня, я мобілізував, панове, вас проти Деміурга, зловживаючи вашою відкритістю ідеям, вашою шляхетною довірливістю, щоб заразити вас фальшивою світоборчою доктриною і використати ваш полум’яний ідеалізм у власних шаленствах. Я не хочу з’ясовувати, чи справді був покликаний до тих найвищих речей, по які сягнула моя амбіція. Мабуть, я був покликаний лише для того, щоб ініціювати початок, тож явився використаним і покинутим. Я порушив свої кордони, хоч і це було передбачено. По суті справи, я із самого початку знав свою долю. Як і доля он того нещасного Максиміліана, це була доля Авеля. Був момент, коли моя Жертва пахла Богові мило, а твій дим стелився низом, Рудольфе[174]. Але Каїн завжди виграє. Цю гру було вирішено заздалегідь».