Слуга з Добромиля

— Мені здається, що й ти міг би це спробувати…

— Хто я для нього? Сей чоловік надто марнославний. А ви — володар цього краю.

— Я — слуга короля.

— Спробую з ним стрітись. Можливо, у тому, що так сталося, теж моя провина. Почалося з того, що десь літ зо тридцять тому в Добромилі втяли голову Мирону Многогрішному…

— Се — відома історія, але не розумію, який зв’язок між цим одержимим і тобою. Навіть мій батько не міг тоді нічого вдіяти. Зрештою, його начебто не було тоді в Добромилі.

Пан Гербурт подивився на молоде обличчя Слуги, гладке й бліде, з делікатними, трохи гострими рисами. Не маска, натягнута на старече лице, а справжнє людське обличчя, тільки очі якісь не такі: занадто глибокі для юності.І порівняв себе, постарілого завчасу, вкритого твердою змертвілою оболонкою, невразливого до малого болю власного і до більшого чужого, хоч дивно було б їх рівняти. Слуга нагадав йому янгола з дзвіниці Спасівського монастиря, що схилився над євангелістом Матвієм, нашіптуючи Ісусові слова. Та чи вірно передав їх, бо кожне Євангеліє по-різному оповідає про Господа Нашого?

— Тоді була буря, — сказав Слуга з Добромиля. — Звук усіченої голови, що впала на поміст, сколихнув землю і небо. Я сам це бачив. А перед тим пробалакав з Мироном цілу ніч. Я нічим йому не допоміг, зате він допоміг мені.Я збагнув тоді, яка величезна різниця між словом вимовленим і словом написаним. Коли вони сходяться докупи, шукаючи правду, вдаряє блискавка і починається буря.

— Той втеклий чернець, про якого ми говоримо, теж один час пристав був до єретиків, — зауважив Ян Гербурт. — Але чи щиро? Радше, вияв слабкості.Мені здається, що ти переоцінюєш можливості того чоловіка. Або маєш приховані наміри. Моя нібито вченість не може мені в цьому допомогти

Він показав рукою на полиці з книгами:

— Сі книжки, більшість з них, вмирають ще за мого життя, хоча, можливо, колись знову воскреснуть, як кості мої струхлявіють. Мені не дано знати якоїсь остаточної істини, але вірю, що наприкінці життя мене чекає прозріння, щоб я не встиг нічого більше зробити, бо сим порушив би якийсь неписаний закон, навіть не вимовлений. А ти кажеш, що я прагну туди, де мені не місце! Ні, се тягне мене моє становище. Я певний, що таємниця цесаревича Дмитрія скоро відкриється, але твоя — ні.Ти для мене наче алегорія з втраченим змістом. Я б наблизився до її розкриття, якби ти не прийшов просити мене втрутитись в політичну справу. Я міг би навіть послати убивць до Мнішкового замку, бо політика від цього не стане бруднішою. На брудному бруду не видно.

— Йдеться не про політику, а про спасення душі, пане старосто. Душа — важніша. Я не можу бачити того, що станеться. Але знаю, що не прокляття наслав на Добромиль писар Мирон Многогрішний, коли прозрів і прирік себе своїм прозрінням на смерть. Він сам себе убив, бо після того не зумів би жити. Кожен, хто прозріває так глибоко, не може жити. Прозріння — найстрашніша зброя, котра завдає немивовних мук. Я причислив би себе до інших людей, хоча мій пан, Купець з Добромиля, не прозріває, однак видить так добре, що може сміятися і плакати з того всього.