Слуга з Добромиля

— Як надурив, великі, дуже великі пани, знаєш, що з тобою зроблять, холопе?

Але хлоп тільки здвигнув плечима:

— Як признаєшся комусь, то всьо піде не туди, куди треба.І матимеш скору смерть!

«Божечку! — вжахнувся я. — Та він же продав антипка…Се ж був бусовицький ворожбит!» Хотів я перехреститись, та боявся, що хлоп увидить. Ще руку мені відніме, або ноги. Недармо, серп розвалився на два кавалки. Буду я ще мати гризоту. Треба тікати звідси, поки не пізно. Подивився услід паничеві, аж того взяли попід руки молоді Мнішки, котрі прицінювались до коней.І старий їхній був там. Бесідують з тим паничем, ніби з найліпшим приятелем. Видно, неспроста. Я став хутко збирати манатки, а тут як з-під землі виріс переді мною пан Купець з Перемишля.

— Що він тут робив? — показує на панича. — Кажи борзо!

І так подивився на мене, що я мало не скам’янів на місці.Звісно, я знав, що він тепер Старший. Але завше був добрий до мене і щедрий, коли йшлося про якусь дрібну послугу. Не його я боявся, а того, що хтось міг нас підслухати. І я шепнув на вухо:

— Купував, ну…того…в бусовицького хлопа…

— Купив?

— Та купив…

— Пся крев! Не встиг я…Не казав, нащо йому той?

— Та ніби панну хоче собі приворожити.

— Знав би ти, що то за панна! — просичав купець. — Треба було йому завадити. Але не вийшло. Ні, раз не вийшло, значить, так мусило статися!…

Таким лютим я його ще не бачив. Аж трясся від злості.Він махнув рукою, рвонувся у той бік, де стояв панич з вельможними панами Мнішками, та враз обернувся до мене:

— Чуєш, Антосю, як буде шукати мене пан Слуга з Добромиля, скажеш, що я пішов за ним. А ще ліпше — йди до Низького Замку й пильнуй, коли він буде виходити. Чекай коло брами, бо тебе туди не пустять. Тільки, як увидиш, коли на Сліпу гору сідає чорна хмара, назвися гінцем від Купця з Добромиля, і біжи просто в панські покої.Можеш навіть нічого не казати, ніхто тебе не спинить.

Я вже не раз був гінцем від Купця з Перемишля, але тепер мені аж дух перехопило.

— Та, брешуть про мене всяке! — зауважив Купець з Добромиля, погладжуючи бороду. — Не треба усьому вірити…

Проте виглядало, що йому це сподобалося.

— Ну, і що ж далі?

— А далі, вашмосць, не мого куцого розуму діло, що там зайшло між тим паничем і паном Купцем з Перемишля. Він пішов і більше я його не бачив. Зібрав своє причандалля і хутко поніс додому, бо вже одна моя робота скінчилася, і починалася інша. Тепер бочівка з вином точно буде моя. Бо хто я тоді був? Нікчемний чоловік. Але не міг не послухати Купця. Він мав наді мною силу. Більшу, ніж Пан Слуга, котрий завше був усміхнений і привітний. Нагадував мені…

Антось затнувся.

— Кого?

— Пусте! Отож, я перебрався у святочне, і згадав, що Купець мусив мати зброю під плащем. Правда, купцям невільно було носити зброю у місті, тілько шляхті.На таку виправу без шаблі нема чого йти…

— А ти знав, хто той панич?