Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Зазвичай я не такий незграба. Сподіваюся, я тебе не злякав.

Та нічого, Вілле. Я вже звикла. Хлопи збивають собі черевики, відколи в мене груди виросли.

— Та нічого, — сказала вона, аби швидше повернутися до попередньої теми: надто вже вона була цікава. — Отже, ви з друзями приїхали за дорученням Альянсу, щоб порахувати наші запаси?

— Так. Я звернув увагу на ваше нафтове поле, бо один з нас мав полічити робочі вишки…

— Та я тобі, Вілле, й так скажу. Їх дев’ятнадцять.

Він кивнув.

— Тепер я твій боржник. Але ще нам треба з’ясувати, якщо це можливо, скільки нафти викачують ці дев’ятнадцять веж.

— А яке це має значення? Хіба в Новому Ханаані лишилося стільки робочих машин, які працюють на нафті? І хіба ваші алхіміки вміють видобувати з нафти ту рідину, на якій їздять машини?

— Мені здається, цей процес називається не алхімією, а перегонкою. Є одна майстерня, у якій його досі роблять. Але машин у нас не так уже й багато, хоча у Великій Залі Ґілеаду ще збереглося кілька ламп розжарювання, і вони справні.

— Це ж треба! — захоплено сказала Сюзен. Лампи розжарювання й електричні смолоскипи вона бачила на картинах, але в житті — ніколи. Останні такі лампи в Гембрі (в цій частині світу їх називали іскровими, але Сюзен була впевнена, що йдеться про одні й ті самі лампи) перегоріли два покоління тому.

— То, кажеш, твій батько до самої смерті керував стайнями мера, — сказав Вілл Деаборн. — Його звали Патриком Дельгадо, правда ж?

Вражена до глибини душі, вона подивилася на нього вже іншим поглядом — поглядом людини, яку вмить повернули до реальності.

— Звідки ти знаєш?

— Ми дізналися його ім’я, готуючись до виконання своєї місії. Ми ж маємо порахувати худобу: овець, свиней, биків, корів… і коней. З усієї вашої худоби коні найважливіші. Переговорити з цього приводу ми мали саме з Патриком Дельгадо. Мені прикро чути, Сюзен, що він пішов на ту галявину, де закінчується земний шлях. Моє співчуття.

— О, дякую.

— То був нещасний випадок?

— Еге ж, — сказала вона таким голосом, що мав промовисто свідчити: облишмо краще цю тему, не треба запитань.

— Дозволь мені бути з тобою відвертим, — мовив він, і вперше за весь час вона вловила в його словах брехню. А може, їй це лише здалося. Втім, хоч вона й дуже погано знала світ і людей (тітка Корделія мало не щодня їй про це нагадувала), але певний досвід у неї все-таки був. Вона знала, що люди, які починають розмову з випрохування дозволу бути чесними, зазвичай із найправдивішим виразом обличчя починають патякати про те, що дощ падає вгору, гроші ростуть на деревах, а дітей приносить Великий Лелека.

— Еге ж, Вілле Деаборн, — черствуватим тоном сказала вона. — Кажуть, чесність — найкраща політика.

Він нерішуче поглянув на неї, але потім його обличчя знову осяяла усмішка. Небезпечна усмішка, подумала Сюзен, усмішка-як-сипучі-піски, якщо таке можливо. Затягує, та потім важко вибратися на волю.