Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
Коли Сюзен нарешті почула цокіт копит, її першою наполоханою думкою було сховатися в гайочку, повз який вона саме проходила. Їй важко було уявити, що о такій пізній порі хтось міг так відкрито з’явитися на дорозі, особливо тепер, коли в Серединному світі настали такі смутні часи. Але добігти до гаю вже не було часу.
Тож Сюзен мигцем сховалася в придорожній баюрі і лягла на землю, зачаївшись. Місяць зайшов, і в неї принаймні був шанс, що той подорожній проїде, не…
Додумати до кінця Сюзен не встигла. Поки вона була вся в своїх довгих і невтішних думах, вершник непомітно наблизився і тепер привітався з нею:
— Добривечір, панно. Довгих вам днів на землі.
«А якщо це один з тих, що завжди ошиваються в будинку мера чи в „Раю для подорожніх“? — озираючись, подумала вона. — Не старий, бо в цього голос не дрижить. Але один з них. Можливо, той, кого вони звуть Діпейпом…»
— Добривечір, — відказала вона, силкуючись роздивитися чоловіка на коні. — І вам щасливих днів.
Її голос не затремтів. Наскільки вона зрозуміла, то був не Діпейп і не його напарник Рейнолдз, адже на голові в чоловіка був капелюх із пласкими крисами. Такі капелюхи носили у Внутрішніх бароніях ще в ті дні, коли люди частіше подорожували зі сходу на захід. До того, як з’явився Добрий Чоловік Джон Фарсон і почалася різанина.
Коли незнайомець під’їхав і став біля неї, вона перестала картати себе за те, що не почула його поступу. На збруї його коня не було видно жодної пряжки, жодного дзвоника, все було припасовано дуже щільно. Його спорядження скидалося на розбійницьке (Сюзен здогадувалася, що Джонас, той, із тремким голосом, і його приятелі свого часу та в інших краях вели життя таких зарізяк). Чи навіть стрілецьке. Але револьверів у цього чоловіка не було, хіба що він їх сховав. Вся його зброя — лук на сідлі та щось подібне до шаблі в піхвах. До того ж Сюзен знала, що таких молодих стрільців не буває.
Він щось тихо пробурмотів до коня (її татко завжди робив так само, та й вона сама, звісно, теж), і кінь став, мов укопаний. Незнайомець із вродженою невимушеністю та грацією перекинув ногу через сідло, але Сюзен заперечила:
— Ні-ні, добродію, не турбуйтеся, їдьте собі!
Навіть якщо він і відчув переляк у її голосі, то не дав взнаки. Він легко, не стаючи в стремено, зісковзнув з коня і стрибком опинився просто перед нею, здійнявши куряву своїми чоботами з квадратними носками. Зорі осяяли його обличчя, і Сюзен раптом побачила, що насправді він дуже молодий, може, трохи молодший чи трохи старший за неї. Одягнений, як пастух, хоча одяг був новий.
— Вілл Деаборн до ваших послуг, — відрекомендувався він, зняв капелюха, поставив ногу на підбір і вклонився за звичаєм Внутрішніх бароній.
Така вишуканість манер тут, у глухій місцині, де сильно смерділо нафтовим полем, розташованим на краю містечка, здалася Сюзен настільки недоречною, що весь її страх розсіявся і вона розсміялася. Потім збагнула, що сміх міг його образити, але він також широко всміхнувся у відповідь, показавши рівні зуби. Його усмішка була гарною, відкритою і простодушною.
Вона теж присіла в реверансі, відвівши вбік спідницю сукні.
— Сюзен Дельґадо.
Він тричі постукав себе правою рукою по горлу.
— Я радий, Сюзен Дельґадо. Сподіваюся, для вас це знайомство так само приємне, як і для мене. Я не хотів вас налякати…
— Я трохи перестрашилася…
— Так, я помітив. Мені прикро.
Так. Не еге, а так. Судячи з вимови, юнак приїхав із Внутрішніх бароній. Тепер він став їй іще цікавіший.
— Ні, не треба вибачатися, я просто глибоко замислилася, от і все. Я ходила до… подруги… і засиділася, не помітила, що місяць зайшов. Якщо ви зупинилися, турбуючись про те, що я сама о такій пізній порі на дорозі, то дякую-сей, не хвилюйтеся, їдьте далі, тут уже недалечко. Край села, Гембрі, куди я йду, вже близько.
— Гарно ви говорите, — сміючись, відказав він, — але надворі справді глуха ніч, тож я хотів би провести вас. Ви їздите верхи, сей?
— Так, але не варто…
— Тоді підійдіть ближче і познайомтеся з моїм другом Вітром. Він провезе вас останні дві милі. Це мерин, сей, він дуже слухняний.
Вона дивилася на Вілла Деаборна з сумішшю цікавості й роздратування та думала: «Якщо він іще раз назве мене „сей“, наче якусь шкільну вчительку чи свою стару тітку, я зніму з себе цього дурнуватого фартуха й відшмагаю його ним».