Я вмію стрибати через калюжі
- Автор: Маршалл Алан
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Мар Пинчевский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Я вмію стрибати через калюжі». Краткое содержание книги:
Я не сумнівався, що Джо зразу зметикує, що треба робити. Боб — той, поки прибіжить, на ходу роздзвонить усім, що сталося. А Джо бігтиме мовчки з моїми милицями, обмірковуючи, як би його зробити так, щоб ніхто про це не дізнався.
— Тобі не можна їздити верхи, Алане, — вела своєї місіс Конлон, обтрушуючи мені плечі. — Це погано скінчиться, от побачиш. — Тоді вона заговорила лагідним голосом, вклякнувши переді мною й нахиливши голову так, що її ласкаво всміхнене обличчя опинилося перед моїм. — Ти не такий, як інші хлопці. Ніколи не забувай про це. Ти не можеш робити все те, що роблять вони. Твої бідолашні тато й мама збожеволіють, коли дізнаються, що ти їздиш верхи. Пообіцяй мені, що ти більше ніколи не сядеш на коня. Ну, пообіцяй!
На мій подив, я побачив у неї на очах сльози, і мені захотілось утішити її. Я б залюбки подарував їй що-небудь, аби тільки вона всміхнулась. Я завжди помічав цей смуток в очах дорослих, що розмовляли зі мною. Всі мої спроби поділитися з ними своїм щастям були марні.
Вони вперто чіплялися за свій смуток. Я ніяк не міг зрозуміти чому.
Тут саме прибігли Джо з Бобом. Джо ніс милиці. Місіс Конлон зітхнула і звелася на ноги; поки Джо допомагав мені підвестись і підставляв милиці, вона дивилася на мене зажуреними очима.
— Що скоїлося? — стурбовано запитав Джо.
— Промінь сахнувся і скинув мене, але я не забився.
— Не треба нікому казати про це, — тихо мовив Джо, скоса позираючи на місіс Конлон. — Коли не хочеш, щоб тобі заборонили сідати на поні — тримай язика за зубами.
Я попрощався з місіс Конлон. Ідучи, вона нагадала мені:
— Пам’ятай же, що я казала тобі, Алане.
Ми рушили до школи. По дорозі Джо оглянув мене з голови до ніг і зауважив:
— Головне, що ти лишився цілий. Ходиш ти не гірше, ніж завжди.
31
Наступного дня під час великої перерви я поїхав додому на Промені. Їхав я неквапливо. Мені хотілося досхочу натішитися картиною, яку малювала моя уява: подив батька, коли я з’явлюся перед ним верхи на поні. Мати, певне, стривожиться, але батько покладе мені руку на плече, зазирне в очі й скаже: «Я знав, що ти доможешся свого», — або щось таке.
Коли я під’їхав до воріт, він стояв біля дверей повітки, схилившись над сідлом. Мене він не бачив. Я зупинив поні перед ворітьми і якусь хвильку дивився на батька.
Потім гукнув:
— Агов!
Він, не розгинаючи спини, озирнувся та так і завмер у цій позі, а я з усмішкою дивився на нього; потім він повільно випростався, не зводячи з мене очей.
— Це ти, Алане? — сказав він стиха, неначе я сидів на коні, що може злякатись його голосу й понести.
— Атож! — вигукнув я. — Дивися на мене! Дивись! Пам’ятаєш, ти казав, що я ніколи не їздитиму верхи? Тож дивись! Ге-ге-гей! — крикнув я точнісінько так, як кричав іноді батько, коли скакав на баскому коні, і, нахилившись уперед, ударив Променя в бік п’ятою «доброї» ноги.
Білий поні помчав клусом, потім, розігнавшись, перейшов на кар’єр. Я бачив, як, мов поршень, миготить його коліно, відчував його силу й рух лопаток.
Я промчав уздовж нашої огорожі до купи акацій, потім осадив поні й відкинувся назад, коли він, завертаючи, присів на задні ноги; з-під копит Променя полетіли камінці, голова його піднімалась і опускалася, поки, напружуючись, він брав розгін. Потім я погнав назад і побачив, що батько щодуху біжить до воріт.
Я проїхав повз нього, тримаючи поводи в руці, погойдуючись у сідлі в такт рухам Променя. Потім знову завернув і зупинив Променя перед хвірткою. Він позадкував, пританцьовуючи, задираючи голову, важко дихаючи. Я чув, як поні хропе, чув рипіння сідла, дзенькіт вуздечки — як я мріяв, що почую ці звуки, сидячи верхи на баскому коні, й тепер я чув їх і відчував запах коня, що пробіг на повну силу!
Я глянув на батька й з тривогою помітив, що він пополотнів. Мати вийшла з дому і квапливо прямувала до нас.
— Що з тобою? — швидко спитав я.
— Нічого, — відповів батько, не підводячи очей.
Я чув, як важко він дихає.
— Не треба було тобі так бігти до хвіртки, — сказав я. — Ти зовсім захекався.
Він глянув на мене й усміхнувся, потім обернувся до матері, яка, підійшовши до хвіртки, простягла до нього руку.
— Я все бачила, — сказала вона.
Якусь мить вони дивились одне одному в очі.
— Він викапаний батько, — мовила мати і, обернувшись до мене, спитала: — Ти сам навчився їздити верхи, правда?
— Еге ж, — відповів я, нахиляючись до шиї Променя, щоб бути ближче до них. — Я вже хтозна-як давно вчуся. А гепнувся з нього лише раз — учора. Ти бачив, як я завертаю? — звернувся я до батька. — Мов на ковбойському коні! Ну, що ти скажеш? Умію я їздити верхи чи ні?