Дивовижна історія Мері Стенз

— Можете ввійти, — мовила вона крижаним тоном.

Дарк пройшов за нею довгим коридором, до якого крізь брудне віконце попід стелею пробивалося тьмяне світло, і опинився в похмурій, схожій на комору кімнатці з бляклими зеленими стінами. Смугастий кіт сердито зиркнув на нього з потертого килимка. Меблі в кімнаті були дешеві й старі, біля вікна стояло обшарпане ліжко з чотирма мідними кулями.

Мері підвелась йому назустріч і стала посеред кімнати; її постать чітко вирізнялася на тлі сірого прямокутника вікна, запнутого фіранкою. Дарк ступив уперед, Ледве тамуючи бажання схопити її в обійми й поцілувати, але нараз прикипів до місця, розгледівши в присмерку кімнати обличчя дівчини. Її вигляд вразив його, наче громом.

— Милий боже… — мовив він і затнувся.

Шкіра на обличчі була мертвотно бліда, вкрита дрібними лусочками, а подекуди облазила бридкими клаптями. Деякі місця позападали, неначе обличчя було з м якого воску й розтавало зсередини. Волосся, яке ще так недавно вилискувало гарячою бронзою, звисало тьмяне й неживе. Навіть обриси постаті немовби якимсь незбагненним чином розпливлись і погрубшали, так що тепер вона видавалася майже безформною. Недавня краса дівчини ще не зникла, тільки сховалася під поверхню, але то була вже краса в стані занепаду.

Дарк потягнувся до дівчини, щоб узяти її руку, та вона швидко відступила.

— Ось що ви зробили зі мною, Поле… — В голосі її не було образи чи докору — вона просто відзначала факт. — Ви розпочали це, коли найняли мене шпигувати за фірмою “Черіл”, і довершили своїм репортажем в “Очевидці”.

У її віддихові Дарк уловив ледь відчутний солодкуватий запах джину. На невеличкому столику біля ліжка стояли дві порожні пляшки та карафка з водою; ще одна спорожнена пляшка валялася на підлозі. У сусідній кімнаті раптом почувся пронизливий сміх і брязкіт розбитого скла.

— Пенні, — сказала дівчина, — піди подивись, що там таке, і приглянь за нею, будь ласка.

Пенелопа швидко вийшла з кімнати.

— Моя мати, — гірко пояснила Мері. — Коли ви прийоми, ми подумали, що краще сховати її. Даруйте, що не можу запропонувати вам випити: вона забрала пляшку з собою.

Дарк нічого не сказав, лише пильно дивився на неї. У надвечірніх сутінках дівчина здавалася сірою, виснаженою, потворною. На устах її з’явилась крива іронічна посмішка.

— Я ніколи не була гарна, Поле… сама собою… — знову заговорила вона. — Краса, яку вони мені дали, штучна, створена з допомогою гормонів і хімічних речовин. Я однаково що наркоманка. Без постійних доз гормонів занепадаю… і от повертаюся назад, до того, чим я була, а може, й до чогось гіршого…

З сусідньої кімнати знов почувся істеричний сміх, за ним — Пенелопин голос, що вигукував якісь лайки, а потім — грюкіт перекинутого стільця.

— Ви, звичайно, знаєте про мою матір, — сказала Мері вибачливим тоном. — Щоб угамувати її, я мушу без кінця купувати джин, та й сама прикладаюсь до цього зілля, аби не збожеволіти. Але я більше не мала куди податись.