Повна академічна збірка творів

39 Фразу нев/ібвивїи й правій взято з Книги Псалмів 24 (25): 21.

40 Далі йде розчерк Сковороди.

41 Цю тезу можна тлумачити як вияв маніхейської настанови, для якої характерне визнання онтологічного статусу зла [див.: Ігор Ісіченко, архиеп. Загальна церковна історія. -Харків, 2001.-С. 140].

42 Максим Святий (Сповідник) (гр. Ма^іцос; ’OfioAoyrjirji;, лат. Maximus Confessor) (580-662 pp.) - один із найавторитетніших візантійських богословів, улюблений письменник Сковороди. Наш філософ спирався на авторитет Максима, коли мова заходила про "обоження", "нерівну рівність" (Максим Сповідник, так само, як Оріген, ілюстрував цю думку неоднаковим впливом сонця на ті чи ті речовини: "Бруд твердне від сонця, а віск -м'якне"), про символічне тлумачення Святого Письма тощо. Але, певно, найцікавішими є покликання Сковороди на Максима Сповідника в ході розгляду тісно пов'язаних між собою питань про "дві волі" в людині, про "світ-театр", про "меонічну" (від гр. цт) дѵ -'ніщота') природу зла й теодицею в листі до Василя Максимовича.

43 Думка про онтологічну незакоріненість зла звучить у Максима Сповідника так: "...Зло не було й не буде самостійно існуючим за власного природою, адже воно не має (для себе) у сущому жодної сутності, або природи, або самостійної іпостасі, або сили, або дії, не є ані якістю, ані кількістю, ані стосунком, ані місцем, ані часом, ані становищем, ані дією, ані рухом, ані володінням, ані пасивністю, так, щоб за природою споглядалося в чомусь сущому, і зовсім не існує у всьому цьому за природним засвоєнням, воно не є ані початком, ані серединою, ані кінцем, але - щоб сказати, охоплюючи все у визначенні, -зло є недостатністю діяльності притаманних природі сил стосовно (їхньої) мети і, власне, нічим іншим" [Максим Исповедник. Творения. - Москва, 1994. - Кн. 2: Вопросоответы к Фалассию. Ч. 1. Вопросы I-LV. - С. 26]. Іншого разу він писав таке: "Де розум не владарює, там зазвичай присутня влада чуттєвого, з котрою певним чином поєднана сила гріха, що за допомогою насолоди веде душу до бажань спорідненої з нею плоті, наслідком чого душа, взявши на себе, ніби природну їй справу, пристрасну й сластолюбну турботу про плоть, відвертає себе від справжнього природного життя та схиляє до творення зла, яке не має самостійного існування" [Максим Исповедник. Умозрительные и деятельные главы, выдбанные из семисот глав греческого Добротолюбия // Доброто-любие. - Москва, 1889. - Т. 3. - С. 273-274; див. про це: Ушкалов А., Марченко О. Нариси з філософії Григорія Сковороди. - Харків, 1993. - С. 29-53]. Думка про "меонічну" природу зла характерна також для інших святих отців, услід за якими її розробляли й старі українські богослови. Наприклад, Кирило Ставровецький, покликаючись на Діонісія Ареопагітського, писав: "...по великому Деонисію, Бог нв єдиного зла не сотвори, но злоба нв з Бога, ни в Бозѣ, но внѣ Бога, злоба єст внѣ бытіа, безобразна, тВмже и не-постоянна, но премѣнна, превротна..." [Транквіліон-Ставровецький К. Євангеліє учителноє. -Рахманів, 1619. - Арк. 225].