Останній пророк

— А що первосвященики?

— Їх боюся найменше. Багато галасу — мало наслідків. Матіяса треба буде скинути. Первосвященство пообіцяю Гананові. Аж труситься за ним. За це матиму підтримку його й усіх садукеїв у їхній раді. Через Ірода всі іродіяни будуть із нами. Тяжче буде з фарисеями, зелотами особливо, та з усіма тими, що ми їх не знаємо. З усіма тими, що на один лише поклик Месії або якогось іншого завадіяки накинуться на нас розлюченими псами.

— Залогу я тобі підсилю. Обсади лише всі вежі. Чи вежі Іродового палацу обсаджені теж?

— Ні. Я про це думав, але Децій каже, що не має досить вояків.

— Вояки будуть.

— На них тоді лише й надія.

— Я завтра покидаю Єрусалим, Квіріне. Обговори з Децієм справу залоги. Чого потребуєш — зброї й людей, — негайно пришли гінця до Кесарії.

Квірін прикивнув головою, мовчанка знов оповила хідців. Ззаду чулися перегукування римлян із своїх лектик, з недалекої міської стіни обзивалися переклики вартових. Смолоскипи почоту кидали ззаду довгі, метушливі тіні, а нічні вогні на Антонієвій вежі палали здаля низькими зорями. Квірін зідхнув і промовив наче сам до себе:

— Відібрати від них Месію, й немає нам чого боятися в цій країні. Немає для чого тримати леґії, будувати цитаделі, вивищувати стіни й вежі! Відібрати від них Месію, й перестануть вони бути жидами. Тоді до їхнього храму внесемо Юпітера Капітолійського, а їхнього Єгову поставимо до Пантеону. І будуть вони нам менше небезпечні, ніж греки!.. Знаєш, шляхетний Варе, що мені часом приходить до голови? От як, наприклад, у цей мент! — Квірін спинився, зближаючи обличчя до самого Варового лиця, заглядаючи в вічі й дишучи на нього винним духом. — Приходить мені на думку, що й Римові не пошкодив би такий-якийсь Месія!..

Вар одчахнувся: такого від Квіріна він не сподівався.

— Що з тобою, Квіріне? Чи не підпив ти надміру? Мабуть, виноленція наводить на тебе такі думки! Якого там Месії нам потрібно? Навіщо? Це лише цим полохливим, безсилим жидам мріяти про нього! Та ж відомо, що влада вічного Риму й так потриває над світом не менше п’яти тисяч років! Не годиться нам, римським квіритам, навіть припускати щось такого до мислі! Що з тобою? — У Варовому голосі бриніли тони щирого здивування й легкого докору.

— Так… нічого… — була байдужа Квірінова відповідь.

Обидва мовчки рушили далі. Ніч миру й спокою, наче справді початок п’ятитисячного золотого віку, ласкаво дотикалася кожної часточки буття, й навіть зоряний меч Кесіль-Оріона був одвернутий у цей мент од землі.