Ірка Хортиця приймає виклик

— Чого ти там скиглиш? — невдоволено буркнула бабця, з інтересом поглядаючи, як прибулець копирсається у своєму портфелі.

Завмерши від жаху, Ірка стежила, як він запускає руку досередини згустку темряви, і блискавки в ньому починають спалахувати частіше, розкидаючи довкола сліпучі іскри.

Лиховісний гість витяг товстий блокнот у зеленій шкіряній обкладинці. Розгорнув його й почав розпитувати, водячи ручкою по сторінках і періодично поглядаючи на Ірку:

— Ірина Хортиця, чи не так?

Дівчинка, набурмосившись, мовчала, проте бабця швидко закивала:

— Так, так.

— Мати? — уривчасто мовив чоловік.

— Та донька моя, шльондра, хто ж і ще! — закричала бабця. — Поїхала, давно вже поїхала, і ні слуху від неї, ні духу, грошей не шле, і діла їй нема, що стара бабця тут одна і по хазяйству, і за дитиною…

— Батько дівчинці допомагає? — спитав гість, чий голос став раптом украй обережним.

— Так! — схаменулася Ірка. — Ще й як допомагає! — Вона сама не розуміла, чому так відповіла, але страх, який миттю спотворив обличчя прибульця, підказував, що відповідь була правильною і, може, навіть — рятівною. — Буває в нас часто! От і зараз ось-ось має прийти! — крикнула Ірка.

Але тієї ж миті вона отримала добрячого потиличника.

— Та шо ти мелеш! — розлютилася бабця. — Не слухайте її! Обідно дитині, шо в усіх батьки як батьки, а в неї такі непутящі, от і вигадує казна-шо! Папаші її ми зроду-віку не бачили, ще до Яринчиного народження щез, як і не було його зовсім!

Гість запитально зиркнув на тітку із соцзабезу. Та, кинувши на Ірку співчутливий погляд, погоджуючись кивнула.

— А прізвище дівчинці хто дав? — уточнив чоловік. — Якщо вона батька не знала?

— Так інша ж бабуся, покійна Єлизавета Григорівна. Вона Яринку до себе забрала. Порядна була жінка, добра. Розуміла, шо я вже стара, не можу з дитиною возитись.

— А чому вона померла? Хворіла? — зацікавлено спитала соцзабезівська тітка.

— Та не вічно ж їй жити! — обурилась бабця. — Вона ж аж на п’ятнадцять років за мене старша була!

— Зрозуміло, — задоволено кивнув гість і недбало кинув блокнот на стіл.

Пара випуклих очей закліпала на обкладинці. Сама обкладинка стала рельєфною, з’явився вигин спинки, під білим пузом ожили перетинчасті лапи, а червоний язичок закладки ворухнувся й зник у пащеці. Товста зелена жаба зістрибнула зі столу й важко гепнулась на підлогу.

— Яринко, подай блокнотик, бачиш, упав, — солодким медвяним голосом мовила бабця.

— Бачу, — процідила Ірка, розглядаючи роззявлену пащеку гидкої тварини із дрібними гострими зубами. Важко відштовхнувшись лапами, жаба стрибнула вперед і всілася дівчинці на ногу. Гострі колючки жаб’ячих зубів уп’ялися в черевичок. Ірка спробувала скинути жабу, але та, міцно зімкнувши щелепи, почала заковтувати черевик, а заразом і ногу. Дівча чимдуж брикнуло ногою.