Втрачений скарб. Інший світ
- Автор: Гребнев Григорий Никитич
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Н. Тищенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Втрачений скарб. Інший світ». Краткое содержание книги:
…Існує легенда, що чотири століття тому Іван Грозний сховав у невідомому місці бібліотеку своєї бабусі — неоціненну книжкову скарбницю, вивезену з осадженого турками Константинополя. Визначні вчені і відчайдушні авантюристи не раз пробували знайти її, але безуспішно. В наші дні цією справою зайнявся міжнародний антикварний трест. Завдання розшукати зниклий скарб і викрасти його з Радянського Союзу дістали двоє: пройдисвіт Кортец і син білоемігранта князь Бєльський. Про їхні пригоди в нашій країні, про сміливість і винахідливість бригадмільця Вані Волошина та студентки Тасі, про цікаві знахідки в Новгородському музеї-монастирі розповідається в пригодницькій повісті «Втрачений скарб».
З науково-фантастичної повісті «Інший світ» читач дізнається, як напередодні першої світової війни петербурзькі геологи, що працювали на Далекому Сході, знайшли біля підніжжя вулкана, під шаром застиглої лави, дивне маленьке місто, накрите непроникним прозорим ковпаком. Де воно взялося в горах Корякського півострова?
Невтомні дослідники відповіли на це і на інші питання, пов’язані з цікавою знахідкою.
— Що це? — запитав Петя.
Куля гула. Вона гула і дзижчала зовсім так, як дзижчить муха, що заплуталась у павутинні.
— Гуде!.. — здивовано сказав Майгін.
— Це у неї всередині гуде… — злякано промовив Петя і відступив од кулі.
Майгін простяг було руку, але доторкнутись до кулі не зважився. Сердите гудіння все дужчало. Петя підвівся і відійшов.
— Ходімо звідси, Андрію Гавриловичу! Не минути біди!..
— Спокійно, Петю!
Майгін насторожено дивився на кулю і враз побачив, що від її матової поверхні піднімаються тремтливі хвилі сірого густого туману.
— Дивіться! Що це? — крикнув Петя.
Майгін підвів голову. Петю було ледве видно в сріблястім мареві.
— Я погано бачу вас, Андрію Гавриловичу! — ослаблим голосом сказав Петя. — Навколо вас крутиться якась пелена…
— І мені здається, що те саме навколо тебе, — відповів Майгін.
— Ходімо, Андрію Гавриловичу! Залиште цю кулю!.. Але Майгін схопив Петю за руку і посадив його поруч з собою.
— Сиди і мовчи…
Тим часом гудіння перетворилось на рев. Дивна метаморфоза відбувалася навколо Майгіна і Петі; світний туман, що виходив із кулі, затягнув усе перед їхніми очима. Потім пелена стала танути, але Майгін не пізнавав табору: палатки кудись зникли, вся місцевість змінилася. Не було вже чагарника, ліс присунувся зовсім близько, кругом лежали величезні валуни, А далі, над кратером мирного, давно погаслого Коронного вулкана, піднімалась висока чорна хмара — «пінія», провісник близького виверження.
— Де ми? — спитав Петя, присуваючись до Майгіна.
— Тихо!
Петя оглянувся назад і вигукнув: — Місто! Наше місто…
Майгін повернувся усім корпусом. Місто було поруч, на поверхні. Велетенський прозорий купол, як німб, стояв над ним, і голубі будиночки здавались клаптиками чистого блакитного неба серед хмар. Але що було найдивнішим, від чого перехопило подих у Майгіна і студента: вони побачили людей цього міста. Люди стояли перед прозорою сферою і дивились на димучий вулкан. Їх було чоловік тридцять… То були дивні люди, одягнені в одноманітний твердий, стального кольору одяг. Їхні рухи здавалися незграбними. Голови у них величезні круглі, без очей, рота і носа…
Ці люди стояли, збившись у купку. Троє з них установлювали на вбитих у землю стовпах якісь прилади і схилялись над ними круглими великими головами, схожими на алюмінієві казани. Один запускав у повітря кольорові кулі, і ті лопались у нього над головою…
Нарешті той, що стежив за приладами, незграбно ступив крок уперед І… алюмінієвий казан на його плечах відкинувся назад… Майгін і Петя зрозуміли, що відкинувся шолом «водолазного костюма», у якому був цей чоловік. У нього, виявилося, цілком нормальна голова, прикрашена важкими, як бронзова стружка, кучерями. Петі здалося, що він пізнав його… Ну, звичайно ж, він бачив цю голову на екрані в тому голубому будинку, де бачив і «снігову красуню».
Жорсткий обладунок рудоволосого незнайомця розкрився, як стулки устриці, і чоловік ступив на траву перед своїми товаришами, одягнений у сяючу різноколірними вогниками туніку… Він підняв руки і викрикнув співучим голосом якусь фразу… Мабуть, сигнал, що дозволяв зняти захисні костюми…
Майгін і Петя уважно спостерігали. Ці дивовижні привиди з’явились перед ними так несподівано, як і їхні живі портрети на екранах «саркофагів». Але чи вони — привиди?
Дивні люди, що невідомо звідки взялися біля підніжжя Коронної сопки, були високі на зріст, одягнені в легенький кольоровий променистий одяг, усі без головних уборів. Рухались вони плавно і ритмічно, наче в сцені з якогось балету… За новим співучим сигналом уся група, залишивши обладунки, попрямувала до Майгіна і Петі. Стрункі, красиві гіганти йшли легко, немов пливли над землею. Залишився біля міста тільки один, той, що першим скинув свій скафандр.
Зненацька Петя побачив «снігову красуню». Вона підійшла до велетня з бронзовими кучерями і притулилась щокою до його щоки. Він посміхнувся, і відразу ж поруч з ним з’явився юнак, майже хлопчик, теж рудоволосий, з великими синіми очима, широко розкритими, наче від цікавості і здивування.