Робін Гуд

Тук удав, ніби бачить Робіна Гуда вперше.

Стій! — вигукнув Робін, — Сьогодні я чергую на шляху і зупиняю всіх перехожих для перевірки.

А яка це птиця наважилася затримувати мене? — спокїйним голосом звернувся до незнайомця лицар. — Я ніколи не корився одній людині.

Якщо так, то будуть й інші,— відповів Робін, ляснувши в долоні.

За мить з кущів вийшло з десяток дужих хлопців.

Ми — володарі лісу, пане лицарю, — сказав Робін. — Оці зелені шати — наш дім. А живемо ми на ті мізерні подачки, які дають нам час від часу святі отці та чуйні лицарі. За вами церква і закон, то вам, звісно, не бракує золота. А нам? Нам доводиться благати вас, щоб ви трохи поділилися своїми грошенятами.

Та я, добродію, всього-на-всього бідний монах, — заблагав Тук, — Я їду в храм святого Дунстана, і коли ваша ласка, то пустіть мене з богом.

Побудете трохи з нами, — зауважив Робін Гуд, приховуючи посмішку, — Ми не станемо вас затримувати і скоро відпустимо.

Тоді озвався Чорний лицар:

Але ж ми посланці короля. Його величність теж тут поблизу і хотів би поговорити з Робіном Гудом.

Хай боронить короля бог! — відповів Робін, знімаючи на знак пошани капелюха. — Хай йому щастить в усьому! Я — Робін Гуд, але я прокляв би того, хто наважився б повстати проти законної влади нашого володаря!

Обережніше! — застеріг його Чорний лицар. — Дивися, щоб часом не довелося проклясти себе.

Ні, цього не буде, — відповів Робін. — Король ще не мав відданішого слуги, ніж я. Я ніколи й крихти не взяв у нього, хіба що забив кілька оленів, аби не померти з голоду. Мої найлютіші вороги — це святі отці, барони та поміщики, що ссуть кров з нещасного люду. Та все ж я радий, — вів далі Робін, — що зустрів вас тут. Перш ніж поїдете звідси, ви будете моїм гостем, скуштуєте наших лісових страв.

Але цікаво, яку суму ви призначите за своє пригощення? — поцікавився лицар. — Адже я чув, що ваші обіди дорогі.

Ні,— перебив його Робін, махнувши рукою, — Ви посланець короля, а тому нам байдуже, чи є у вашому гаманці гроші, чи ні.

У мене всього кілька монет золотом. За два тижні, що пробув я з королем та лордами у Ноттінгемі, добренько-таки витратився.

Робін Гуд узяв з рук лицаря гаманця й полічив гроші. Половину він оддав своїм хлопцям, щоб випили за здоров'я його величності, а другу половину Робін повернув лицарю.

Сер, — звернувся він до гостя чемно. — Візьміть ці гроші на свої витрати. Вони вам здадуться, адже ви знаєтеся і з королем, і з лордами.

Красно дякую! — відповів гість, посміхаючись. — А тепер веди мене до свого зеленого палацу.

І всі рушили углиб лісу. Попереду йшли лісовики, за ними верхи на коні Чорний лицар, збоку простували Робін Гуд та чернець Тук, за всіма знову гурт лісовиків.

Ось так і прибули всі на галявину перед печерою поблизу Бернесдейля. Там, просурмивши тричі в ріжок. Робін скликав решту своїх хлопців до гурту. Ті не барилися, і невдовзі зібралася уся ватага. Проходячи повз свого ватажка, кожен уклонявся йому і сідав на призначене місце.