Людина без властивостей. Том III
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-16-1
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том III». Краткое содержание книги:
— Ви справді хочете, щоб я вам сказав?
— Згораю від нетерплячки!
— Уже й не знаю, з чого почати.
— Ось бачите! Чоловіки про таке розбалакувати не люблять. Та якби ви мали душу, то зараз просто розглядали б мою душу й милувалися б нею. Ми піднеслися б на висоту, де немає ні думок, ні слів, ні вчинків. Зате є таємничі сили й приголомшливе мовчання! Чи можна душі закурити? — спитав він і припалив сиґарету; потім похопився й, згадавши про обов’язки господаря дому, простяг портсиґара Ульріхові.
Загалом Туцці трохи пишався тим, що нарешті прочитав Арнгаймові книжки, а позаяк вони лишилися для нього нестерпними, то його тішило власне відкриття: адже це саме він відкрив можливу користь їхньої пишномовної манери для незбагнених цілей дипломатії. Воно й справді, кому ж би ще скортіло марно виконувати таку тяжку роботу, і кожен, бувши ним, спершу, мабуть, досхочу потішився б, але дуже скоро не стримався б перед спокусою навести задля проби ту чи ту цитату або висловити щось таке, що однаково годі висловити з точністю однією з отих дратівливо туманних нових думок. Таке торує собі шлях натужно, адже нова вдяганка ще здається смішною, але до неї швидко звикають, і так непомітно змінюється у своїх формах вияву дух часу, і тут Арнгайм, зокрема, мав шанс надбати собі нового прихильника. Навіть Туцці визнавав уже, що вимогу поєднати душу й економіку можна сприймати, попри принципову ворожість між цими двома, як щось на кшталт психології економіки, і його непохитно захищала від Арнгайма, по суті, лише Діотима. Бо в її взаєминах з Арнгаймом тоді вже настала (про це ще ніхто не здогадувався) певна прохолода, яка на все, що Арнгайм казав про душу, накликала підозру, нібито всі його висловлювання — лише відмовки, і, як наслідок, саме тими висловлюваннями й кололи очі начальникові відділу Туцці ще роздратованіше, ніж будь-коли. І його можна було зрозуміти: за таких обставин він припускав, що дружинині взаємини з тим чужоземцем ще на піднесенні, — взаємини, які були не коханням (бо в такому разі він як чоловік своєї дружини міг би вжити відповідних заходів), а «станом кохання» і «закоханим мисленням», отож стояли настільки вище від усіляких негідних підозр, що Діотима сама відверто казала про те, на які думки ці взаємини її надихали, а останнім часом навіть досить нетерпляче вимагала від Туцці, щоб духовну участь у них брав і він.
Відчуваючи довкола цей стан, що засліплював його, мов сонячне сяйво, засліплював зусібіч, як тоді, коли не можеш зорієнтуватися, де саме те світило, й знайти собі тінь, щоб сховатися в ній, він почувався надзвичайно нетямущим і вразливим.
І він слухав Ульріха.
— Але я хочу, щоб ви поміркували ось над чим. Зазвичай у нас невпинно триває приплив і відплив емоцій. Хвилювання, які в нас народжуються внаслідок зовнішніх стимулів, зростають і виплескують назовні у вигляді вчинків і слів. Уявіть собі, що це — робота такого собі механізму. А тоді уявіть собі, що в цій роботі настали перебої. Дійде, мабуть, до такої собі загати? До своєрідного виходу з берегів? А за певних обставин це може бути й просто здуття…
— Ви бодай розумно кажете, навіть коли все це й нісенітниці. — схвально промовив Туцці. Він не одразу збагнув, що тут справді назріває пояснення, однак залишався спокійним, і хоч внутрішній стан у нього був жалюгідний, з вуст його гордо не сходила така зловтішна усмішечка, що сховатися за нею він міг будь-якої миті.
— Здається, — провадив Ульріх, — фізіологи так кажуть: те, що ми називаємо усвідомленою дією, виникає з того, що подразник не просто, сказати б, вливається й виливається крізь рефлекторну дугу, а змушений обирати манівці. Виходить, світ, який ми сприймаємо, і світ, де ми діємо, — хоч обидва вони видаються нам світом тим самим, — насправді нагадують верхній і нижній б’єфи у млиновому посаді й з’єднані своєрідним водосховищем свідомости, від рівня поверхні в якому, напору й такого іншого залежить приплив і стік. Інакше кажучи: якщо на одному з двох боків виникає перешкода — тобто відчуження світу чи небажання діяти, — то цілком природно припустити, що в такий спосіб може утворитися й друга, вища свідомість? Чи ви так не вважаєте?
— Я? — перепитав Туцці. — Сказати правду, мені це, гадаю, абсолютно байдуже. Нехай це з’ясовують між собою професори, якщо воно їм так важливо. Та якщо брати практичний бік… — Він замислено роздушив у попільничці сиґарету й підвів сердитий погляд. — Хто вирішує долі світу — люди з двома загатами чи люди з однією загатою?
— Мені здавалося, ви хотіли тільки почути від мене, як, на мій погляд, народжуються такі думки?