Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

А було точнісінько так, як описано в казках, коли дівчина тікає від Змія, а той її наздоганяє. Як була меншою, батько, виловивши своє поріддя, волочив його додому, де не тільки давав доброї хлости, а не раз прив’язував на налигача, відтак цілком перетворювалася на козу, адже кіз прийнято прив’язувати, інакше залюбки зійдуть із очей і рушать туди — не знати куди, похитуючи рогатою головонькою, а ще й подзвонюючи прив’язаним до шиї дзвіночком.

І саме тоді вона, Ж. Смикальська, зважилася на відчайдушного вчинка: втекла не до материних родичів (від тих батько її безперебійно, їм-таки на втіху, відбирав), а до рідної бабуні, яка жила в тому-таки приміському селі, де Ж. Смикальська й народилася, але не по матері, а по батькові, тобто до рідної матінки власного батька. Це було придумано вдатно, тож коли розповідала, що чворить із ними її синок, прикрасила розповідь з не меншим старанням, ніж це чиню я, фаховий письменник. Від того бабуня переповнилася праведним і нещадимим гнівом, тож коли Змій примчав до її, а колись і його, хати (вони-бо жили в хаті Смикальської-старшої, отже, батечко став тут у прийми), щоб укотре схопити втікачку, то на порозі, ніби Зевс-громовержець із блискавкою в руці (а власне, з качалкою), войовниче постала бабуня й почала дубасити власного синка так управно й моторно, що той, до кінця не втративши звичного сільського сентименту до матері, кинувся навтьоки, тим більше, що та порушила його бездоганну уніформу, а це для нього було справжньою катастрофою — більшою, ніж те, що його віддубасила качалкою рідна матінка (до цього він, принаймні свого часу, звик). При тій баталії майбутня Комп’ютерна Діва визирала у двері, не дуже виказно сукала батькові дулі й немало тішилася з такого змагання богів (згадаймо античний міт про те, як боги билися з титанами), а ще й похихикувала, але так тихенько, щоб ані боги, ані титани в палі битви того її єхидства не завважили, а наостанок не змогла втриматися, щоб не показати войовникам гостренького язичка.