Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
— Знаєте, кого побачила? Їжачка! В житті ніколи не бачила їжачка! — захоплено мекнула Комп’ютерна Діва.
І було в ній щось таке недоросле, засапане, схвильоване, що я мимоволі подумав: при певному старанні і в певних ситуаціях могла б виглядати й мило. Але відразу ж погасив цього недостойного емоційного спалаха й тоном, схожим на її принесені сухарики, сповістив, що цей їжак живе в мене вже давно, що ми з ним друзі; зрештою, коли не хоче, щоб захолола кава, то має повернутись у дім.
— Не страшно! — сказала покірно і, відставляючи долоні рук, рушила за мною, ніби янголець, котрий щойно спустився з неба і ще не склав до решти крилець.
Умостилася за столом якраз навпроти мене і з сумнівом озирнула страви, виставлені мною.
— Вареники з чим? — спитала строго.
— З картоплею та солоним сиром, — сказав я.
— А чого такі сірі?
— Бо гречані.
— Хм! А хіба такі бувають?
— Оце вони і є, — сказав усміхаючись.
Тоді взяла пальчиками вареника, ніби протитанкову міну, повернула туди й сюди.
— А тваринного жиру в них нема?
— Є, — сказав. — Вершкове масло.
— Ну, я вершкового масла вживаю, — зі святенницькою міною сповістила Ж. Смикальська й почала обдирати з вареника присмажене місце. — Смажене шкідливе, — сказала строго.
Відтак вареник десь пропав, я навіть не встиг помітити де, хіба елегантно заворушилися її щелепки.
— Сир справді солоний? — спитала з недовірою.
— Спеціяльного засолу, — звідомив я.
— А воно ж смачно! — згукнула зчудовано.
І після цього припрошувати її не було потреби, бо замолотила щелепками досить активно, але з певними вихитами елегантності, цілком забувши про свої сухарики й горішки, натомість густо заливаючи вареники сметаною й запиваючи кавою, не менш елегантно виставляючи скорцюбленого мізинчика. Я ж, помітивши цей ефект, вареників собі не брав, їв лишень сир та салат, бо запідозрив, що на двох вареників не вистачить. Вона ж, помітивши це, облила мене вдячним поглядом. І ще одне помітив: тільки напочатку здирала наманікюреним нігтиком засмажки, потім те покинула і їла вже із засмажками, наче поспішала й боялася, ніби ті вареники пропадуть зі столу не з її волі. Це, зрештою, вчинила й задоволено потерла рука об руку.
Відтак почувся з боку її живота буркітливий звук: напевне, мої вареники в ній улягалися не без внутрішнього задоволення. Комп’ютерна ж Діва розчервонілася, помітивши, що я почув те буркотіння, і сказала ніяково:
— Бачите, я сьогодні й не снідала. Поки насушила сухариків, вони свіжі, свіжі, їжте, й наколола горіхів, то вже й боялася запізнитися на автобуса.
— І ви на автобуса не запізнилися, — всміхнувся я.
— Та де, запізнилася. Мусила їхати маршруткою.
— Але ж за півгодини мав бути інший автобус, — зчудовано зазначив я.
— Річ у тім… річ у тім… Нам з вами є багато про що переговорити… Тому боялася втрачати час.
Сповіщення вразило мене класичними вихитами жіночої логіки: зголосила, що мета приїзду — віддати мені ключі, але ключів я поки що не побачив; отже, це була не мета, а приключка. Не хотіла запізнитися на автобуса, але запізнилася; а звідки, питається, знала про існування розкладу? Дуже до мене поспішала, а чого? Ну що ж, мав про те довідатися, хоч мені здавалося, що, крім ключів, спільних інтересів у нас нема — то чому, питається, нам треба багато про що поговорити? Ще один вихит: гналася до мене для довгої розмови, але так захопилася фотографуванням, що мусив її витягати із саду, хоч мала бути й справді голодна, не поснідавши.
І тут побачив у ній зміну. Бадьорість і певна екзальтованість зникли, очі знову наповнилися риб’ячим холодцем, повіки ніби трохи припухли, рум’янець зник, і обличчя набрало звичного сірого, сказав би, комп’ютерного відтінку, а вуста звузилися аж так, що стали зовсім тонкою пружкою.
— То чому я став для вас потрібний, крім того, що мали віддати ключі? — спитав навпрямки.
— Мусила віддати ключі, — строго повіла Ж. Смикальська. — Але не знаю, чи відаєте: останнім часом я у Миколи жила…
Був справді вражений. Отже, мій єдиний, щирий і щедрий приятель, який і справді завжди тепло до мене ставився, аж зробив мене своїм спадкоємцем, недаремно відійшов на якийсь час од мене і почав жити ховано, хоча раніше я знав найменші дрібниці з його життя-буття. І винуватцем цього ніби розхолодження був не він, а вона, але чомусь зробив своїм спадкоємцем не її, свою співжительку, а мене, грішного, хоч я в його квартирі насущної потреби не мав, вона ж мала.