Дім з вітражем

Я на це зауважила, що під кінець дев’яностих років таблички з назвами вулиць знову були замазані білою фарбою: радянські назви усунуто, а нових досі ніхто не вигадав.

— Отже, виходить, що та війна ще не закінчилася, що вона триває далі? — запитала я.

У відповідь Микола усміхнувся — і вперше цього дня подивився мені у вічі. Тоді мені подумалося про рефрен французької пісні, який найкраще передавав те, що між нами відбувалося: «Je t’aime, moi non plus». «Я тебе кохаю, я тебе також ні».

Із Городоцької ми повернули в одну з вуличок із замазаною табличкою.

— Тут стався нещасливий кидок гранати, — сказав Микола.

Червоні яблука (неправильні циліндри і багатогранники), де-не-де покриті висипкою, трохи над’їджені птаством і хробаками, ідеальні для повидла, яблука з тарілки на підвіконні зупинили на собі останній у її житті погляд. За секунду до того вона підбігла до вікна, бо почула постріл — сторож з її будинку вистрелив у бік ворожого патруля, що проходив вулицею. У відповідь українці блискавично кинули гранату, яка вбила її на місці, і те, що ще мить тому було нею, тепер опадало на підлогу, й дошки в цю ж мить починали горіти. У квартиру ввірвався Черський — і розпластався на розсипаних яблуках. «Український хорунжий випадково вбив свою польську наречену», — повідомили потім газети. Як він жив далі після того кидка гранати? Про це не писалось ніде.

Протягом перших трьох років після пострілу Микола перебував у трьох сполучених стоп-кадрах: шерех тендітних долонь Маріанни, сходження під землю й обережне входження язиком у чужу ротову порожнину.