Джерело

— Що за чортівня! Це неправильний спосіб дивитися на речі. Це не ціла картина. Найгірший із нас має щось хороше. Завжди є певна риса, що спокутує все.

— Це ще гірше. Хіба надихає, коли бачиш людину, яка здійснює героїчний вчинок, а потім дізнаєшся, що вона відвідує водевілі задля розслаблення? Або ж коли бачиш людину, яка створює надзвичайні картини — аж раптом дізнаєшся, що вона проциндрює свій час, спить із кожною стрічною повією?

— Чого ж ти хочеш? Досконалості?

— Або нічого. Отже, ти бачиш, я погоджуюся на ніщо.

— Це не має сенсу.

— Я погоджуюся лише на одне бажання, що його справді можна собі дозволити. Це свобода, Алво, свобода.

— Що ти називаєш свободою?

— Нічого не просити. Нічого не очікувати. Ні від чого не залежати.

— А якщо ти знайдеш те, чого прагнеш?

— Я цього не знайду. Я вирішу цього не зауважувати. Це ж буде частиною вашого прекрасного світу. Я муситиму ділитися цим із рештою з вас — а я не хочу. Знаєш, я ніколи не відкриваю вдруге жодної видатної книжки, яку прочитала та вподобала. Мені боляче думати про інші очі, які її читали, і про те, якими саме вони були. Таким не можна ділитися. Не з такими людьми.

— Домінік, це ненормально мати такі сильні почуття до будь-чого.

— Лише так я здатна відчувати. Або взагалі ніяк.

— Домінік, люба моя, — сказав він із найщирішим занепокоєнням. — Я хотів би бути твоїм батьком. Яку трагедію ти пережила в дитинстві?

— Жодної. У мене було чудове дитинство. Вільне, мирне і ніхто особливо мене не турбував. Гаразд, так, я дуже часто нудьгувала. Але я звикла до цього.

— Я думаю, ти просто знедолена жертва наших часів. Це те, що я завжди казав. Ми занадто цинічні, занадто розбещені. Якби ми покірно повернулися до простих чеснот…

— Алво, як ти можеш таке казати? Це ж лише слова для твоїх передовиць і… — вона затнулася, побачивши його очі: збентежені та трохи ображені.

Потім розреготалася:

— Я помиляюся. Ти справді віриш у це. Це справжнє переконання або те, що ти за нього сприймаєш. О, Алво! Саме тому я тебе й люблю. Саме тому я знову чиню так, як на зборах цього вечора.

— Що? — запитав він здивовано.

— Говорю так, як говорю, з тобою — таким, як ти є. Приємно поспілкуватися з тобою на такі теми. Знаєш, Алво, первісні люди створювали статуї своїх богів у людській подобі. Уяви лишень свою статую — голого, з черевцем і всім іншим.

— А що це має спільного з темою?

— Нічогісінько, милий. Пробач мені.

І додала: