Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Чорт! — тихо лайнувся Файнгальс і спитав Фінка, показуючи пальцем на ту машину.— Що це таке?

Фінк, що сидів поруч нього на лавці перед повіткою для реманенту, спокійно похитав головою.

— Нічого,— відказав він,— то пусте, то коханець фройляйн Мерцбах, він туди щодня їздить.

— Американець?

— Звичайно,— відповів Фінк.— Вона боїться ходити сюди до нього, бо німці часом стріляють по містечку,— тому він їздить до неї.

Файнгальс усміхнувся. Він добре знав фройляйн Мерцбах: на кілька років молодша за нього, тоді, коли він поїхав з дому, вона була чотирнадцятирічною дівчинкою, худим, нервовим дівчиськом, і дуже багато й дуже погано грала на фортепіано — він пригадував, як вона часто в неділю по обіді грала в залі директорового помешкання, а він сидів у садку поряд і читав, а коли вона кінчала грати, її худорляве бліде личко з'являлось у вікні; вона дивилась на садки, сумна й невдоволена. Якусь хвилину було тихо, а потім вона верталась до фортепіано й знову починала грати. Тепер їй уже десь років двадцять сім, і його чомусь втішала думка, що вона має коханця.

Він подумав про те, що скоро буде там, у долині, у своєму домі, по сусідству з Мерцбахами, і завтра по обіді, можливо, побачить того американця. Може, навіть можна буде поговорити з ним і навіть хто зна, чи не пощастить дістати через нього документи — адже він напевно офіцер. Бо неймовірно, щоб фройляйн Мерцбах мала коханцем простого солдата.

Він згадав і свою невеличку квартирку в місті, про яку він знав, що її більш не існує. Йому написали з того міста, що будинку вже нема, і він пробував уявити собі це, але ніяк не міг, хоча й бачив чимало будинків, яких потім не стало. Але що його квартири вже не існує — цього він не міг уявити. Він навіть не поїхав туди, коли дістав відпустку з цієї нагоди: не розумів, нащо туди їхати — тільки щоб побачити, що там нічого немає? Коли він був там востаннє, 1943-го року, будинок іще стояв, він позабивав картоном вибиті вікна й пішов до нічної пивнички за кілька будинків від його квартири. Просидів там три години, дожидаючи поїзда, трохи побалакав з офіціантом — дуже симпатичним, розважливим, спокійним чоловіком, ще молодим, купив у нього сигарети за сорок пфенігів і пляшку французького коньяку за шістдесят п'ять марок. Це було недорого; офіціант навіть сказав йому своє прізвище — він уже забув його,— і відрекомендував жінку, чия принадність полягала в щиро німецькій добропорядності. Її звали Грета, всі називали її «матінкою», і офіціант запевняв, що з нею дуже приємно випити й погомоніти. І він три години гомонів із Гретою, яка справді здавалась добропорядною, розповідала йому про свій батьківський дім у Шлезвіг-Гольштейні й силкувалась розвіяти йому думки про війну. В тій пивничці було справді затишно, хоча після півночі кільком п'яним офіцерам та солдатам захотілося пройтися церемоніальним маршем.

Він був радий, що вертається додому й може там залишитись. Він довго пробуде вдома і нічого не робитиме, поки час не покаже, який є вибір. Після війни роботи напевне буде вдосталь, але він не збирався багато працювати. Він не мав охоти до того — він хотів не робити нічого, хіба трохи допомагати в жнива, не з обов'язку, а як дачники, що інколи беруть у руки вила. Може, згодом він почне будувати кілька будинків тут по сусідству — якщо зможе дістати замовлення. Він окинув Гайдесгайм швидким поглядом: чимало поруйновано, коло станції ціла вулиця, та й сама станція. На рейках ще стояв товарний поїзд, а паровоз лежав біля колії, розбитий снарядами. З одного вагона перевантажували на американську машину лісоматеріали — свіжі дошки видно було так добре, як труну на подвір'ї столяра, що біліла ясніше, ніж квітки на деревах, жовтувато-біле дерево аж світилося...

Він замисливсь: якою дорогою йти? Фінк пояснив йому, що на залізниці стоять американські вартові, навіть окопи в них там є, але поодиноких людей, які йдуть у поле працювати, вони не чіпають. Та коли він не хоче ризикувати, то можна прокрастися кількасот метрів каналом, у який відведено замулену піском річку; можна пройти ним пригинці, і багато людей, яким з тої чи тої причини треба на той бік, користаються тим каналом — а кінчається той канал у непроглядних чагарях Керпеля, що межують із вайдесгаймськими садками. А як опиниться в садках, там його ніхто не побачить, там він сам знає кожний клапоть землі. Можна також узяти на плечі сапу або лопату. Фінк запевнив, що чимало людей щодня ходять сюди з Вайдесгайма працювати в садках і на виноградниках.

Файнгальс прагнув тільки спокою: лежати вдома в ліжку, знати, що ніхто йому не докучатиме, думати про Ілону, може, й бачити її у снах.

Згодом він почне працювати — коли-небудь; спочатку він хотів відіспатись, а мати хай догоджає йому. Вона буде дуже рада, коли він прийде надовго. Може, вдома є якесь куриво, і читати він знову зможе — він же так давно нічого не читав! Фройляйн Мерцбах тепер, напевне, вже краще грає на фортепіано. Йому подумалося, що він був дуже щасливий тоді, коли міг сидіти в садку й читати, коли він мусив слухати невмілу гру фройляйн Мерцбах; він був щасливий, хоча тоді й сам цього не знав. А сьогодні знає: він мріяв про те, щоб спорудити такі будинки, яких іще ніхто не споруджував, а згодом будував такі, що майже не відрізнялись від тих, котрі будували інші. З нього вийшов дуже посередній архітектор, і він знав це, та все ж було дуже приємно, що ти знаєш свій фах і будуєш прості добротні будинки, які часом подобаються тобі й коли вже закінчиш їх. Головне — не ставитись до самого себе занадто серйозно, от і все. Тепер дорога додому здавалась йому дуже далекою, хоча тієї дороги було чи й більше, ніж на півгодини ходи; він почував себе тяжко втомленим і розбитим, отож йому хотілося доїхати туди машиною, до самого дому, лягти в ліжко й заснути. Йому страшенно не хотілось іти тією дорогою, що лежала перед ним,— через американські позиції. Могли з'явитись якісь ускладнення, а він не хотів ніяких ускладнень, він був утомлений, і все йому остогидло.