Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Коли хвилин за п'ять я зійшов з автобуса на Бенекамштрасе, дощ усе ще лив; я побіг попід фронтонами високих готичних будинків, які зміцнили підпірками, щоб зберегти їх як визначні архітектурні пам'ятки. Крізь обгорілі провали вікон видно було темно-сіре небо. Тільки один з цих будинків заселений; я забіг під дашок, подзвонив і став чекати.
У лагідних карих очах служниці я прочитав те саме співчуття, що його колись викликали в мене ті бідолахи, на яких я тепер, здається, починаю скидатися. Узявши в мене пальто й берет, вона струсила їх перед дверима і сказала:
— Боже мій, на вас же, мабуть, не зосталося й рубця сухого.
Я кивнув їй, підійшов до дзеркала й руками пригладив чуба.
— Пані Бейзем дома? — спитав я.
— Ні.
— А вона пам'ятає, що завтра перше число?
— Ні,— сказала дівчина.
Вона пропустила мене до вітальні, присунула стіл ближче до груби й принесла стілець, але я й далі стояв, прихилившись до груби спиною, і дивився на стінного годинника, який ось уже сто п'ятдесят років показує час родові Бейземів. Кімнату заставлено старовинними меблями, вікна — готичного стилю.
Тримаючи в руці чашку кави для мене, дівчина тягла за підтяжки Альфонса Бейзема-молодшого, якому я зобов'язався втлумачити правила дій з дробами. Хлопчина — здоровий, червонощокий і любить бавитися каштанами у великому саду; він старанно збирає їх і навіть носить із сусідніх садків, де ще немає власників; останні тижні, коли вікно було відчинене, я бачив натягнуті між деревами довгі низки каштанів.
Обхопивши чашку обома руками, я посьорбував гарячий напій і, дивлячись на це розпашіле здоров'ям обличчя, повільно втлумачував хлопчикові правила дій з дробами, хоч і знав, що то марна річ. Сам по собі він чемний, але дурний, такий же дурний, як і його батько й мати, брати та сестри; в усьому домі єдина розумна людина — служниця.
Пан Бейзем торгує старими речами. Він вельми люб'язний, і іноді, коли ми з ним зустрічаємось і він кілька хвилин розмовляє зі мною, в мене виникає абсурдне відчуття — начебто він заздрить моїй професії. Як мені здається, він усе своє життя страждає через те, що від нього чекають чогось такого, до чого він нездатний — скажімо, керівництва вели кою фірмою, а для цього потрібні твердість і розум. Обох цих якостей йому якраз і бракує, і коли ми з ним зустрічаємось, він з таким запалом розпитує мене про всі подробиці моєї служби, що мені спадає на думку: Бейзем набагато охочіше, ніж я, усе своє життя просидів би на невеличкій телефонній станції. Він цікавиться, як я обслуговую клапанний комутатор, як з'єдную абонентів, запитує мене про жаргонні слівця телефоністів, і думка про те, що я можу підслухати будь-яку розмову, викликає в нього дитячий захват.
Цікаво! вигукує він знову й знову. Як це цікаво!
Час минав повільно. Я звелів Альфонсові повторити правила, продиктував приклади і, курячи, чекав, поки він їх розв'яже. На вулиці було зовсім тихо. Тут, у центрі міста, така тиша, як у малесенькому степовому сільці, коли худобу виганяють на пашу і в селі залишається хіба що кілька хворих бабусь.
— Щоб поділити дріб на дріб, треба чисельник першого дробу помножити на знаменник другого, а знаменник першого — на чисельник другого.
Раптом його погляд зупинився на моєму обличчі, і він сказав:
— А Клеменс одержав з латині четвірку.
Не знаю, чи помітив Альфонс, як я здригнувся. Від цих його слів у моїй уяві раптом сплив образ мого сина, синове обличчя — бліде обличчя тринадцятирічного хлопчика — наче навалилося на мене, і я згадав, що він сидить за однією партою з Альфонсом.
— Це добре,— насилу вимовив я,— а ти що одержав?
— Двійку,— відповів він, і його невпевнений погляд ковзнув по моєму обличчю, наче він щось шукав. Я відчув, як червонію, і водночас мені стало до всього байдуже, бо в цю мить на мене наринули обличчя — обличчя моєї жінки, моїх дітей, величезні, наче їх спроектували на мене, і мені довелося заплющити очі, коли я мурмотів:
— Далі. Як множиться дріб на дріб?
Він тихо сказав правило й глянув на мене, але слів його я не почув: я думав про своїх дітей, приречених невпинно крутитись у якомусь зачарованому колі — починаючи з пакування шкільного ранця й кінчаючи службою десь у конторі. Моя мати бачила, як я йшов ранком з ранцем за плечима до школи, і Кете, моя жінка, бачить, як ідуть ранком з ранцями за плечима наші діти.
Дивлячись на Альфонса, я втокмачував йому правила дій з дробами, і деякі з них він повторював; урок, хоча й повільно, посувався, і я заробив дві з половиною марки. Я продиктував хлопчикові завдання до наступного уроку, випив останній ковток кави й вийшов до передпокою. Дівчина висушила на кухні моє пальто й берет; допомагаючи мені надягнути пальто, вона всміхнулася. І коли я вийшов на вулицю, то згадав грубувате, добре обличчя дівчини й подумав, що в неї можна було попросити грошей; якусь мить повагавшись, я підняв комір пальта, бо дощ усе ще лив, і побіг до автобусної зупинки, що біля церкви Скорботної богоматері.
Через десять хвилин я вже був у південній частині міста, сидів на кухні, де пахло оцтом, і бліда дівчинка з великими, світло-карими, аж жовтими очима вимовляла латинські слова. А тоді двері з сусідньої кімнати відчинились, і в дверях з'явилося худе жіноче обличчя з великими, майже жовтими очима. Жінка сказала:
— Старайся, дитино, ти ж знаєш, як мені важко дається твоя освіта, та й уроки коштують грошей.
Дитина старалася, я теж старався, і цілий урок ми шепотіли одне одному латинські слова, фрази й синтаксичні правила, хоч я знав, що все це марна справа. Рівно десять хвилин на четверту худа жінка вийшла з сусідньої кімнати, поширюючи навколо себе гострий запах оцту, погладила дівчинку по голівці, подивилася на мене і спитала:
— Як ви думаєте, вона напише? За останню роботу вона одержала трійку. Завтра в них знову буде контрольна.
Я застебнув пальто, витяг з кишені мокрий берет і тихо сказав:
— Безперечно, напише.
І я поклав руку на нелискуче русяве волосся дівчинки, а жінка промовила:
— Вона повинна написати, бо ж вона у мене одна. Чоловік загинув у Вінниці.
На мить я уявив собі брудний, забитий укритими іржею тракторами вокзал у Вінниці, глянув на жінку, і раптом вона набралася духу й сказала те, що збиралася сказати вже давно:
— Маю прохання до вас... Чи не могли б ви зачекати з грішми до...— і перш, ніж вона закінчила фразу, я сказав:
— Можу.
Дівчинка всміхнулася мені.
Коли я вийшов на вулицю, дощ перестав, світило сонце, і великі жовті листки, повільно кружляючи, падали з дерев на мокрий асфальт. Мені найбільш хотілося піти додому, до Блоків, у яких я живу ось уже місяць, але мене весь час пориває братися за непевні справи, витрачати зусилля на те, що, як я сам знаю, не матиме успіху; я міг би попросити грошей у Вагнера, у служниці Бейземів чи в жінки, від якої пахло оцтом, і вони напевно дали б мені хоча б щось, але замість цього я пішов тепер до трамвайної зупинки, сів на одинадцятий номер і, стиснутий промоклими людьми, трясся аж до Накенгейму, відчуваючи, що гарячі сосиски, які я проковтнув замість обіду, підступають мені до горла нудотою. Приїхавши на Накенгейм, я пройшов через парк, повз занедбані кущі, до вілли Бюклера, подзвонив, і його подруга провела мене до вітальні. Коли я увійшов, Бюклер відірвав смужку газети для закладки, згорнув книжку, яку читав, і, силувано всміхаючись, повернувся до мене Він також поста рів, з Дорою живе вже багато років і їхній зв'язок став нудніший за шлюб. Невблаганність, з якою вони стережуть одне одного, надала їхнім обличчям суворості, вони називають одне одного «золотко» й «мишка», сперечаються за гроші й наче прикуті одне до одного ланцюгом.
Увійшовши зі мною до кімнати, Дора так само відірвала смужку від краю газети, заклала її в свою книжку й налила мені чаю. На столі стояв чайник, лежали шоколадні цукерки й коробка сигарет.