Танець недоумка
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-720-3
- Переводчик: Ростислав Мельників
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Танець недоумка». Краткое содержание книги:
…Ще гірше, якщо це станеться вдома. Вони подзвонять у двері, а Вірунчик відчинить, як тут заведено, навіть не питаючи, хто там. І вони скажуть щось офіційне на кшталт: «Ваш чоловік обвинувачується в убивстві беззахисного пацієнта реанімації». Ні, «беззахисного» вони, звісно, не скажуть. І про пацієнта — теж. Я навіть не знаю, чи мають вони право повідомити їй про обвинувачення раніше, ніж мені. Ймовірно, вони повинні будуть сказати щось нейтральне, як‑от: «Нам потрібен ваш чоловік, мем», і далі стоятимуть із загадковими обличчями і мовчатимуть, аж поки я вийду з ванної, обмотаний рушником. І тоді вони накинуться на мене… Напевно, саме накинуться — я все ж таки обвинувачуюся у вбивстві… Повалять на підлогу, вивернуть руки, потім, надівши наручники, піднімуть… З мене спаде чортовий рушник, і голий я видаватимусь якимось жалюгідним, безпорадним черв’яком на тлі їхніх бойових скафандрів… Ельза вибіжить зі своєї кімнати й заплаче. Або навіть кинеться до мене з криком «Татусю!», а один із тих здорованів перепинить її лапищем у механізованій рукавичці і прогарчить Вірі: «Заберіть дитину! І принесіть вашому чоловікові штани!». А Віра візьме Ельзу на руки й, відшукавши мій погляд, вимовить одну лише фразу: «Гілю, це правда?». А я, перебравши подумки з десяток безглуздих відмовок, змушений буду просто кивнути…
Усі ці картинки прокручивалися в моїй голові з такою безжалісною чіткістю й так часто, що кілька разів я задумався, а чи не здатися добровільно. Потім опановував себе, і страх трохи відступав. Утім, він не зникав, а тільки зморщувався, ховаючись десь у районі печінки, і постійно нагадував про себе настирливим тягучим, схожим на нудоту відчуттям.
Коли я не думав про арешт, то мимоволі знову й знову переживав жах темної палати, на стелі якої — дивна істота. То раптом зринав інший, зовсім недоречний спогад, якому не повинно було залишитися місця на тлі того кошмару: Ірма йде у ванну, притискаючи до грудей простирадло, а я поїдаю її поглядом, намагаючись не пропустити жодного вигину тіла.
Я встав і пішов до кавового апарата. Усвідомив, що роблю, тільки коли моя рука потягнулася до кнопки «еспресо». П’ята чашка? Справді? Трохи подумавши, я просто випив води.
Потрібно все розповісти Вірі. Просто щоб не воювати на два фронти.
Цікаво, що вона скаже, коли ти зізнаєшся в убивстві? Я поморщився, як від скреготу металу по склу. Ніяке це не вбивство. Самозахист. Та й то, якщо вважати ту істоту людиною. Адже мені здається, це не так. Він уже не був людиною. «Розкажи це Вірі, хлопче! — підбивав той розумник, який любить давати поради, сидячи в мене голові. — З усіма подробицями! Як вирішили полізти в госпіталь через вікно, а потім — як капрал повзав по стелі. А коли вона повірить, скажи оце все: чистий самозахист, він і людиною не був… І на трибуналі це повториш, якщо Віра раптом не схоче ставати співучасницею».
Що за маячня! Вона ніколи мене не здасть!
«А що зробить? — не вгамовувався внутрішній голос. — Поспівчуває? Чи, може, скаже: «Я не можу лягти в одне ліжко з убивцею»»?
Навряд чи… Навряд чи вона так скаже… Але проблема в тому, що впевненості в цьому я не відчував…
— Чули про того японця в госпіталі? — несподівано зі свого місця подав голос Антон.
Я сіпнувся всім тілом, наче мені зненацька дали стусана.
— Кажуть, його вбили сьогодні, — продовжив він.
— Як убили?! — мені здалось, я сказав це жахливо фальшиво.
— Отак. Я теж думав, що він іще вчора помер. Усі думали. З нього ж буквально зробили сито. А з’ясувалося, що ні. Уночі щось там сталося в госпіталі. І його застрелили. Чи то охорона, чи то… Різне кажуть.
— Звідки дані? — обережно запитала Ірма.
— Скрізь є свої люди, — знизав плечима Антон.
Через хвилину Ірма вислизнула на вулицю, непомітно показавши мені, щоб я приєднався. Я зробив каву й вийшов.
— А ти? — запитала вона, коли простягнув їй стаканчик.
— У мене вже з вух ллється.
Ірма ковтнула.
— Треба поквапитися, — сказала вона.
— З чим саме?
— З нашим… Цим… Дослідженням.
— Розслідуванням, — машинально поправив я.
— Так. Адже на цьому все не закінчиться.