Сім стихій
- Автор: Щербаков Владимир Иванович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: Млолдь
- Переводчик: Анатолій Таран
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Сім стихій». Краткое содержание книги:
До складу роману увійшли також оповідання «Загадкова жінка» та повість «Берег Сонця», які раніше публікувалися окремо.
Скільки сходжено стежок: призвичаювалася до роздолля, розмірковувала про себе й поки що у своїх блуканнях уникала людей. Слухала, як гомонить вода на перекатах, сплески, видзвонювання бризок, ловила поглядом лелітки променів на пістрявому камінні. Старалась збагнути, чому покинуте гніздо скопи на сухій модрині, і звідки це невимовне надвечірнє світло від оранжевих квітів, розкиданих по лугах. У заплавних лісах, де багато всихаючих дерев, прислухувалася до перестуку білоспинних дятлів, що шукали личинок, вусачів, златок, короїдів. Там розбила ель. Знайшла інший…
Почувалась іноді просто, вільно з людьми, однак щось перешкоджало ступити останній крок. Раптом наче розвиднілося: браслет. Ось що стримує її.
Рано-вранці полетіла до річки, де камені й шелюга, падини й висячий міст. Ступила на міст. Дійшла до середини, обхопила голову руками, проказала голосно: «Хочу бути як усі! Не треба мені більше нічого! Втомилася, змучилася, годі». І зняла браслет. Сперлася ліктями на поруччя, нахилилася: під мостом нуртував білопінний потік. Опустила руку вниз: браслет випав з пальців… «От і все», — сказала подумки. І з цього дня почалося нове життя. Дивовижний і неповторний її талант— обживати новий образ. Можна сказати про грацію, пластику душі й тіла, однак те, що відбувалося, вразило б кого завгодно.
Зовсім викреслила вона з пам’яті те давнє, що так лякало її. Голова проясніла, і відтепер забула про незлагоду із власним серцем. Бо не мала іншого способу приховати від самої себе: невпинні роздуми, вагання, тривоги, минувшину, обличчя друзів, колишню любов.
Світлий її розум: вона спізнала багато чого й зуміла б тепер оселитися в цьому світі, як їй хотілось. Адже тільки ось так і можна увійти в це життя. Адже тільки ось так і не інакше, можна осягнути і гармонію, і пропорції, сам сенс буття на чужій планеті. Та якби раптом їй видалося, що настав час розбудити пам’ять — і допомогти, розповісти, упевнити й добитися свого, вона знову стала б Аїрою. Така вже вона. На жаль, бар’єр у десятки світлових років здатні подолати лише сотня-дві астронавтів. Це не втішає. І так триватиме ще довго.
Хай же тут, на Землі, розважливість наштовхне їх на пошуки іншого шляху. Вона сприятиме цьому. Коли тільки настане цей день і ця година.
Я бачив її на мосту. Круті схили, порослі рідкими чагарями, спускалися до води. Біля берега громадилися гранітні брили, піняві струмені облизували їх шорсткі червонуваті боки, піднімалися по каменю вгору й відступали, зривались у своє ложе, вимощене валунами.
Я бачив її. Сонце засліплювало очі, проте я помітив, як вона нахилилася над потоком і як рука її звісилася вниз. Вона щось стиснула в долоні — певно ж, браслет, хоча тоді я і не здогадувався про це. Стояв чудовий день. Полотно туристського мосту на дві дошки похитувалося під її ногами, і вирувала вода, у світлій габі якої ледь вигравала веселка. Місце було дуже мальовниче, глухе, дике — центр заповідника.
Вона стояла на мосту, який я так добре знаю. Сталеві канати, на яких він тримається, вже давно вкрились іржею, дошки посіріли від дощів. Я йшов саме туди, де стояла вона… і нічого не помітив. Вона повернулась і рушила геть, не швидко і не повільно; тільки набагато пізніше хвиля її темного волосся пробудила в мені спогад про зустріч на «Гондвані». Навіть малиновий ель, що невдовзі злетів неподалік від нашого табору, не наштовхнув на щось таке, Про що я здогадався, про що дізнався кілька місяців перегодом.
Вона втопила браслет.
Я добре запам’ятав той день — і те, як вона йшла. І як чутливо здригався і погойдувався міст від її ходи!
На поріг ступила весна, коли я дізнався, кого мені випало зустріти тоді, того дня, який не повториться. Тоді, тієї весни, і почала мені відкриватися вся ця історія…
Частина третя
НЕБЕСНИЙ ВОГОНЬ
БЕРЕГ СОНЦЯ
Дорога від причалу прямувала у сопки. Там пломеніли їх круті боки, охоплені надвечірнім вогнем. І все там золотавіло і сяяло, наче рубінове скло: радіомаяки, ангари, куполи, обсерваторії, міст, що ступив через падину. Небо яріло. Над дорогою розтинали повітря вантажні терраплани, пурхали елі, по асфальту повзли мобілі.