Емілі виростає

— Ох! — розпачливо скрикнула Емілі. — Я забула про нього, бідаху. Як я могла?! Де ж він може бути?

— Аллана серед живих немає, — сказала, як відрізала, Ільза. — Краще думати так. Уяви собі маленького хлопчика за такої негоди, з буревієм і зливою, самотнього і голодного… Краще, аби цього нещасного створіння вже на землі не було.

Охайно вдягнена, у білому фартуху жінка відчинила двері господи, в які несміливо постукали дівчата.

— Так, звісно, ви можете тут заночувати, — привітно відповіла жінка на прохання дівчат-мандрівниць. — Але мусите вибачити нам деякий безлад у кімнатах. Ми тут вельми зажурені й стривожені, живемо у безнастанному смутку й не можемо навіть думати про хатній порядок і щоденну роботу.

— Вибачте, — майже пошепки промовила Емілі. — Ми підемо до іншої оселі.

— Ні, якщо вам те все не заважатиме, ми з охотою дамо вам нічліг. За такої негоди вам буде непросто ходити від оселі до оселі. Я тут не господиня, я тільки сусідка, що прийшла допомогти в біді. Пані Бредшоу від горя зовсім втратила голову — а хто на її місці не втратив би?

— Це сталося… тут? Чи знайшовся синочок пані Бредшоу?

— Не знайшовся й ніколи не знайдеться. Мати плаче і плаче, а я не втішаю, бо що я можу їй повісти? Навіть похорону не буде, бо як можна справити похорон, коли немає тілесних решток?

Ці слова звучали достоту моторошно. Емілі з Ільзою воліли б рушити до іншої домівки, але буря шаленіла й темрява була непроглядною. Отже, скинули свої геть промоклі плащики й капелюшки і почвалали за пані Голлінгер (таким, виявляється, було її прізвище) до кухні.

— Сідайте-но біля вогню. Ось я трохи його підживлю… Не соромтеся, панни, — це дід Бредшоу. Діду, ці панни потрапили в негоду і прагнуть у нас переночувати.

Дід поглянув на дівчат блакитними очима, позбавленими всякого виразу, й не зронив ані слова.

— Не зважайте на нього, — шепнула пані Голлінгер. — Йому перевалило за дев’яносто, а говірким він не був і замолоду. Клара, пані Бредшоу, — в сусідній кімнаті. Коло неї брат її, пан Мак-Інтір з Шарлоттетауна. Вчора послали по нього, бо він єдиний уміє з нею поводитись і має на неї вплив. Цілий день міряла кроками світлицю — лиш йому вдалося умовити її лягти в ліжко. А чоловік її бродить околицями — все шукає малого Аллана.

— У дев’ятнадцятому сторіччі дитина щезнути не може, — зненацька озвався дід Бредшоу з незвичайною твердістю в голосі.

— Твоя правда, діду, поза тим, надворі вже двадцяте сторіччя. Невдовзі Аллан повернеться. Буде весело бавитись поміж нас усіх. До речі, а звати вас як, мої панни? Барнлі? Стар? То ви знаєте Мурреїв? О, племінниця!

Вигук пані Голлінгер був надзвичайно промовистим. Одразу видобула не абищо, а срібний столовий посуд і заметушилася коло поважних гость.

Емілі та Ільза їли вечерю з великим апетитом, дід Бредшоу приглядався до них наче з підозрою.

— Де мій синок… надворі ж мокро і зимно… де мій маленький синочок? — пролунав із суміжної кімнати жіночий голос, що віяв такою розпукою, аж Емілі в дрож кинуло.