Емілі виростає
- Автор: Монтгомери Люси Мод
- Серия: Emily #2
- Год: 1914
- Язык: украинский
- Год: Свічадо
- ISBN: 978-966-395-752-4
- Переводчик: Олег Бурячківський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Емілі виростає». Краткое содержание книги:
Нові зустрічі, радощі та переживання, успіхи й невдачі, перше визнання її письменницького хисту і перша закоханість — про все це у другій книзі трилогії.
Коли принц Берті, дуже сердитий, почвалав додому, я охолола, відтак трохи перелякалася. Не знала-бо, як королева поставиться до того, що трапилося. Немилою була мені думка, що Джоанна Жардін цього разу тріумфуватиме. Та королева Вікторія була жінкою розважливою і другого дня сказала мені, мовляв, я вчинила правильно. Герцог Альберт одно посміхався, жартуючи з приводу моєї сили й завзяття. А принц Берті вже ніколи не виявляв щодо мене непослуху — о ні! Понад те — довгий час не міг зручно сидіти. Що ж до Блістера, то я трохи побоювалася його гніву, втім, чоловік уважав так: що б не робила його дружина, — все слушно і правильно. Зі сміхом казав, мовляв, колись я буду розповідати, як дала шльопанця королю. Королева Вікторія, як ти знаєш, упокоїлася два роки тому, принц Берті нарешті зійшов на престол. Вже коли ми з Блістером перебралися до Канади, королева прислала мені в подарунок шовкову натільну сорочку. Вельми і вельми гарну — справді королівську! Ніколи її не носила — вдягну її один-єдиний раз: як лягатиму в домовину. Лежить вона у шафі в моїм покої, діти знатимуть, де її шукати. Якби-то відала Джоанна Жардін, що поховають мене у сорочці, подарованій королевою Вікторією! Дарма: Джоанна давно померла. Добра була душа, хоч і не з роду Мак-Інтірів.
Пані Мак-Інтір склала руки на колінах і мовби застигла. Повідала нарешті свою історію, тож була неабияк задоволена. Емілі уважно її слухала — весь час, поки тривала оповідь.
— Пані Мак-Інтір, ви дозволите мені описати цей випадок і оприлюднити його друком?
Жінка подалася вперед. Її бліде, пооране зморшками обличчя враз пожвавішало, глибоко посаджені очі заблищали.
— Ти хочеш сказати, це буде надруковано в газеті?
— Саме так.
Пані Мак-Інтір поправила на грудях шаль — тремтячими дещо руками.
— Дивна річ: як-то здійснюються деякі заповітні бажання! Шкода, що дурні, котрі твердять, мовляв, Бога немає, не в змозі чути цього. Ти це напишеш, зодягнеш у гарні, вишукані слова…
— Ні, ні! — квапливо заперечила Емілі. — Цього я не робитиму. Я нічого майже не змінюватиму, перекажу так, як ви щойно розповідали. Краще, ніж ви, оповісти годі.
Якусь хвилину пані Мак-Інтір дивилася з сумнівом, а тоді усміхнулася, втішена.
— Я бідна, проста жінка, не вмію добирати слів. Та, може, ти краще знаєш, як воно має бути. І те сказати, надто вже уважно ти слухала моє оповідання. Ну, тепер я спущуся донизу — дозволю вам піднятися й одягтися.
— А дитину знайшли? — занепокоєно спитала Ільза.
Пані Мак-Інтір заперечливо похитала головою.
— Ні. Не знайшли і не знайдуть. Цілу ніч я чула Кларині стогони. Вона, щоб ви знали, дочка мого сина Денієла. Він побрався з дівчиною із роду Вільсонів, а всі Вільсони здіймають галас через будь-що. Клара, бідаха, журиться, що була з ним недостатньо доброю і ласкавою, а насправді псувала, розпещувала його, як тільки могла. Тому він ріс неслухом і ось пропав, зник. Я їй не стану в пригоді, не відаю, де його шукати, — шостим чуттям не обдарована. Ти ж, поза сумнівом, маєш дар ясновидіння — це видно одразу, простим оком!
— Ні, ні! — взялася перечити Емілі, поквапливо й енергійно. Мимохіть пригадала собі той випадок у Місячному Серпі, як була ще дитиною… Не любила згадувати про те.
Пані Мак-Інтір похитала головою і ретельно вигладила долонею свій білий фартух.
— Ти не повинна зрікатися свого дару, моя люба. То великий дар! Аллана, проте, не знайдуть — о ні! Клара засильно його любила. Це, знаєш, недобре — любити когось занадто сильно. Бог є ревнивим Богом — саме так! Я, Маргарет Мак-Інтір, пересвідчилась у тім на собі. Я мала шестеро синів — шестеро! — і всі красиві та дужі. І що ж мені залишилося? Самі спомини. А першим загинув той, кого любила найпалкіше. Він помирав, коли я молилася за нього. Відтоді я більше не молюся. Певно, те саме відчуває зараз і Клара — твердить, що Бог нас не чує. Аллан був напрочуд гарним хлопчиком. Я залишила Клару саму, не хочу дратувати її марними розрадами. Я ж бо завжди була прибічницею невтручання в чужі справи — не тоді, одначе, коли давала шльопанця королеві. Джулія Голлінгер одно втішає її пустими словами. Немудра жінка! Розлучається з чоловіком, бо він бач не хоче зректися пса, якого дуже любить і якого вона заповзялася випхати з дому. Та я вже можу домувати вкупі з такою, як Джулія, бо навчилася зносити людську глупоту. А тепер я кажу вам «До побачення!», мої хороші. Дуже тішуся, що з вами погомоніла, зичу вам, щоб ніколи в житті не зазнали журби і страждання. Не забуду, як уважно ви слухали мою оповідь. Нині я особа не вельми значна, проте колись я дала шльопанця королеві!